Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Чоботях і кожусі? – Графиня знову подивилася на мене підозріливо.

– Так, у чоботях і кожусі був той, хто прикрив мене дорогою до Карса. А ще від нього пахло бражкою.

– Бражкою? – Афродіта закрутила головою.

– І він розмовляв українською. Ну, як у наших краях говорять. Не російською.

– І хто це тоді був? – роздратовано спитала Афродіта.

– Я не знаю. Курди, які його бачили, я їх розпитував, вони казали, що лисуватий, ніс картоплею, з вусами.

– Що це, в біса, таке, Ваню? – ошелешено спитала графиня.

– Я не знаю, Афо, не знаю. Але там, на кордоні зі Швецією, голос був той самий, що і дорогою на Карс. Тоді він мене врятував, а згодом не пустив за кордон.

Вона замислилися, потім подивилася на мене.

– Може, це через травми? Тобі ж останнім часом багато діставалося по голові, так?

– Можливо, Афо, я не знаю.

Ми посиділи мовчки.

– Ну добре, Ваню, ти – живий, і це головне. Я зараз задіяла всі зв’язки, щоб тебе врятувати, мені допомагає той лікар, Бенедіктов, у нього теж є деякі корисні знайомства. Просто так засудити тебе у контррозвідки не вийде. Але не виключено, що тобі доведеться посидіти у тюрмі.

– Я не боюся цього.

– Але ми тебе витягнемо.

– Афо, дякую. Тепер уже не ви мій боржник, а я ваш.

– Ну, це дивлячись як рахувати… – вона усміхнулася.

– Сподіваюся, що моя справа не завадить підготовці ваших мандрів? – спитав я.

– Ні, Ваню, навесні знов вирушаю до Ріки Снів. До того, як зійде крига, треба витягнути тебе, і я це зроблю, не хвилюйся.

– Я спокійний, Афо, і нічого не боюся.

– Це добре.

Вона пішла. За тиждень мене справді перевезли до тюрми Трубецького бастіону Петропавлівської фортеці. Там посадили до окремої камери. Охоронці ставилися до мене добре, передавали посилки від знайомих, виводили погуляти двічі на день, часто приходили послухати мої розповіді. До того доходило, що навіть пропонували мені допомогу у втечі.

– Все одно зараз бардак у державі, і не помітить ніхто! – казав мені один з охоронців, прапорщик Сіроштан, із яким ми любили поспівати наших пісень.

– Та ні, навіщо бігти, мені й тут добре, – казав я.

Двічі до мене приходив слідчий, але більше не розпитував, куди я зник зі служби, а сам розповідав, що бозна-що коїться у країні і як би не було біди. Я тільки кивав. У тюрмі від’ївся, набрався сил, залікував потилицю, почав записувати спогади про останні пригоди. Не так вірив, що колись вдасться їх надрукувати, як щоб не закиснути, щоб голова працювала, бо ж голова – вона як м’язи, як не займати її, то слабкою стає.

Потім мене перевели до камери суворого одиночного ув’язнення, заборонили охороні зі мною спілкуватися. Кілька тижнів прожив, наче на острові, жодних новин, а потім прибіг до мене наглядач і наказав збиратися з речами. Я спочатку подумав, що таки судитимуть мене за дезертирство, а потім помітив, що наглядач дивиться на мене захоплено. Повів мене коридорами, я почув, що вся тюрма гуде. Трапилося щось.

Завели мене в окрему кімнату, де я побачив генерала Скоропадського, схвильованого і урочистого. Наглядач пішов, генерал спитав про моє здоров’я.

– Тюремне повітря виявилося для нього корисним, але я б не хотів передати куті меду, – пожартував я.

– У мене для вас хороші новини, Іване Карповичу, – сказав генерал українською.

– Слухаю вас.

– Пам’ятаєте нашу розмову?

– Так.

– Тоді я говорив, що може статися дещо важливе. І це сталося. Государ Микола Другий відрікся від престолу. – Це вже Скоропадський говорив російською.

– Що?

Я подивився на генерала. Він кивнув. Поклав на стіл кілька свіжих газет.

– Влада змінилася. Ми обіцяли, коли це станеться, виконати ряд ваших вимог. Ось, ознайомтеся з кількома документами. Перший – наказ про припинення стосовно вас розслідування за фактом дезертирства через відсутність складу злочину. Читайте. – Він подав мені аркуш. Гербовий, із печатками. – Другий – про звільнення у запас Івана Карповича Підіпригори за станом здоров’я. Ознайомтеся. Далі кадрові накази. Про звільнення та арешт генерал-майора військової контррозвідки Кузнецова Віктора Спиридоновича. Про звільнення та арешт генерала охоронного відділення Штейнера Андрія Людвіговича. Ну і наостанок про звільнення та арешт товаришів військового міністра барона Раузена та князя Нікітіна-Ухтомського. Я нічого не забув?

– Ні, – ошелешено сказав я, читаючи документи. Все як треба, на гербовому папері, з печатками та підписами.

– Ми виконали свої обіцянки і сподіваємося, що ви виконаєте свої, – вів далі Скоропадський.