Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

и голодували вже другий тиждень. Із тилу кожного дня обіцяли надіслати хоча б щось, але не відправляли і крихти хліба нашій роті, яка окопалася на гірських позиціях у Карпатах, десь за кілометр від австрійців. Спочатку нам пощастило знайти двох убитих вибухом снаряда овець, а потім почався голод. Наш командир посилав людей у долину, ті приходили й розповідали, як командир полку полковник Каліткін п’є шампанське і регоче зі свого дресированого ведмедя, якому вистачало і м’яса, і хліба. Той ведмідь танцював під гру цілого оркестру, що його полковник зібрав із солдатів. Оркестр грав, ведмідь танцював, полковник напивався, столи ломилися від їжі, а в нас зводило шлунки. Почувши про це, я відпросився у командира і пішов до штабу. Я сподівався, що моє ім’я найкращого сищика Російської імперії вплине на полковника, який уживе заходів, щоб забезпечити нашу роту їжею.

– Пане полковнику, ми голодуємо і мерзнемо! В нас немає ані їжі, ані зимового одягу! Ми вмираємо на позиціях не від куль ворога, а від поганого постачання, від голоду та морозу! Зробіть хоч щось! – сказав я п’яному полковнику, який тримав у себе на колінах циганку. При штабі полку жив цілий циганський табір, бо полковник Каліткін любив поспівати і потанцювати. Цьому табору теж вистачало і грошей, і їжі, і теплого одягу, на відміну від нас.

– Що ти сказав, хохол? Постачання тобі не таке? Та ти мусиш дякувати Богові, що замість того, щоб узяти і розстріляти вас, мазепинців клятих, государ дозволив вам піти на фронт і доводити свою вірність кров’ю! – заревів полковник і вирячив очі. – Кажеш, що голод та морози вбивають більше, аніж ворог? То я це виправлю! Вже сьогодні! Обіцяю! А ти повертайся на позиції! – Він кричав, і на його обличчі проступали дегенеративні риси багатьох поколінь пияцтва і неосвіченості, притаманні російському дворянству, спадкоємцям диких степових завойовників, які колись отримали у власність землю і темних руських мужиків, прийняли християнство, залишившись при цьому кривавими азійськими варварами.

Похнюплений, я повернувся на позиції з порожніми руками. Рота, що так сподівалася на мене, сприйняла мою поразку дуже важко. Голодні ослаблі люди розійшлися по окопах, де їх швидко заносив сніг. Тільки за один тиждень ми втратили від хвороб чверть особового складу, і це був лише початок. Раптом зі штабу прибув вістовий, який привіз наказ. Атакувати гору перед нами і захопити її.

– Як атакувати? – закричав наш командир. – Там же ешелонована оборона! Чудові кулемети та гармати могутньої австро-угорської армії, знаної своєю мужністю! Коли буде артпідготовка?

– Атакувати без артпідготовки, виявити дива мужності! Якщо наказ не буде виконано, підете під трибунал! – сказав капітан, що приїхав зі штабу. Він був нетверезий і нахабно посміхався.

– Але це ж певна смерть для всієї роти! – жахнувся наш командир.

– Так, натомість ви припините скаржитися, що голод та морози вбивають вас більше, аніж ворог! Нехай вас краще ворог уб’є! Виконувати наказ! Давайте, хохли, давайте! – закричав капітан.

Усім відомо, що в російській імператорській армії українці зазнають найбільших знущань, хіба що полякам дістається так само. Українців кидають у найбезнадійніші атаки, ставлять першими у наступ і останніми у відступ, частини, що складаються з українців, найгірше забезпечуються продовольством, амуніцією та зброєю. Сам Микола II сказав колись, що не треба берегти хохлів, бо місце, яке вони звільнять, завжди займуть руські.

Тому нас і не жаліли, погнали у бій, голодних та знесилених, із десятком набоїв на брата проти кулеметів та гармат добре озброєних позицій цісарської армії його величності Франца-Йосифа І. У нас не було сил, але капітан, що привіз наказ про наступ, кричав, що пристрелить кожного, хто не піде в атаку. Наш командир сказав, що краще загинути від ворожої кулі, і виліз з окопа, закликавши до атаки. Ми вилізли з окопів і важко побігли вперед. Ми часто падали у сніг, падали і знову підводилися, бо капітан стріляв нам у спини, кричав, що карає дезертирів на місці. Ми бігли, коли по нас вдарили цісарські кулемети. Вони вибивали нас, наче цілі у тирі. Ми попадали у сніг, хтось живий, хтось поранений, а хтось мертвий. Шляхетні цісарські офіцери дозволили, згідно з правилами війни, забрати поранених, але капітан, що залишився на позиціях, заборонив санітарам по нас виходити.