Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Не треба збирати цих мазепинців! Нехай вони замерзнуть у тому снігу за те, що не змогли виконати наказ!

Я був поранений. Зарився глибше у сніг і відчував, як поступово огортають холод і слабкість. Повертатися назад я не міг, бо капітан досі біснувався в наших окопах і вбив би мене. Попереду були чужі позиції. Я зрозумів, що настав мій останній день. Заплющив очі і згадав свій хутір, рідну Україну, її врожайні лани, вишневі садки, білі мазанки, співучі голоси працьовитих людей. І здалося мені, що почув я той спів, чудові українські пісні, які слухав би і слухав. Подумав, що, мабуть, вмираю і ввижається мені, але потім розплющив очі і зрозумів, що справді чую пісню. Чую з цісарських позицій! Як таке могло бути? І так же гарно співали, нашою, українською мовою! Зробилося мені добре, розумів, що все одно помирати, нічого вже не боявся і сам підспівувати почав з останніх сил. Про Україну думав, усміхався.

– Ану припинити, припинити! – верещав з окопів капітан, прізвище його було Тюлєнін – чистокровний русак із щедрою домішкою азіатської крові, як часто буває у цього варварського народу. – Не можна співати мазепинські пісні! Під трибунал підеш!

Та хіба злякається трибуналу поранений солдат, що замерзає на полі бою, де невідомо для чого наклали головою всі його товариші? Не боявся я і співав собі далі.

– Слухай, а ти хто? – спитали мене українською. З цісарських позицій.

– А ви хто? – здивувався я.

– Ми українські січові стрільці, вірні воїни нашого государя Франца-Йосифа.

– Українські? І дозволили вам так називатися? – здивувався я, бо в Російській імперії це слово заборонене було. Ще добре, коли малоросами звали, а здебільшого просто хохлами! А українців немає, це вигадка віденського генштабу, так у темній Росії вважали.

– Звісно, дозволили! Ми – українці, рівні у щасливій родині народів під головуванням імператорського дому Габсбургів! У нас і депутати у парламенті є, і єпископи у церкві, книжки можна видавати українською і вистави ставити!

Послухав я ото, і так мені стало сумно від того, що я, Іван Карпович Підіпригора, найкращий сищик Російської імперії, що вірою і правдою служив дому Романових стільки років, навіть мріяти не міг, щоб побачити свої книжки, видані українською. Тільки у перекладі російською, а інакше одразу б звинуватили мене у мазепинстві й зрадництві, у тому, що ллю воду на млин ворогів Отєчества. Чим я заслужив, що ставилися до мене як до ворога, як до інородця якогось? Образився я, заболіло в мене серце, і знепритомнів я.

Потім відчув, що щось тепле до губ піднесли.

– Пий, брате, пий, тобі пити зараз треба, – прошепотів чийсь голос, людини, що тримала кружку в мене біля губ.

Я сьорбнув, це була хороша, міцна кава, до якої я звик на своєму хуторі, а зараз забув, коли куштував, бо в армії нас поїли в кращому випадку поганим чорним чаєм, часто без цукру, а то і просто ледь теплою водою. Тут же була справжня кава, та ще й з цукром, вершками і якимось лікером. Господи, напій богів! Я жадібно ковтав каву і насолоджувався нею. Потім озирнувся. Побачив, що лежу у якійсь землянці, а наді мною стоять хлопці в цісарських шинелях.

Через каву я подумав, що потрапив уже до раю, але, побачивши шинелі цісарських військ, зрозумів, що попав у полон. І здивувався, що замість того, щоб знущатися і лаяти, як робили руські, коли інколи якимось дивом брали у полон цісарських солдатів, ці славні хлопці поїли мене, свого ворога, кавою, та ще такою смачною. До того ж говорили хлопці українською, від чого було мені радісно, бо ж у нас у роті говорити треба було тільки чужою мені російською мовою. Хоч роту було набрано на Полтавщині, де багато хто тієї російської і не чув, але не смій і слова сказати мовою батьків і дідів, бо одразу отримаєш стягнення, а то і потрапиш до рук військової контррозвідки.

– Брате, лягай поближче до пічки. Рану ми тобі перев’язали, несерйозна вона, але змерз ти дуже. Тобі відігрітися треба. А завтра поведемо тебе у штаб, – сказали мені й провели до зручних дерев’яних нар біля пічки.

Взагалі побут воїнів цісарської армії дуже відрізнявся від старцювання російських солдатів. Якщо в нас були порвані тоненькі шинелі та чоботи з картонними підошвами, якщо ми ночували у сяк-так вибитих у мерзлоті землянках, ночували на голій землі, притискаючись тілами один до одного, щоб хоч трохи зігрітися, то цісарські солдати були добре одягнені, мали всю екіпіровку, а їхні бліндажі виглядали зручнішими і чистішими, ніж хати російських селян. Тут було тепло, горіла гасова лампа, дехто з солдатів читав, а деякі в хвилину перепочинку грали у шахи. Прості солдати грали у шахи! Цього й уявити не можна в російській армії, де розумовий рівень солдатів такий, що не всі можуть засвоїти і доміно, а шахи там неприступні навіть більшості офіцерів, що свідчить про значну інтелектуальну деградацію російської імператорської армії, яка поки ще встояла і не здалася цивілізованим супротивникам лише завдяки своїм звірячим, варварським інстинктам азіатських убивць. Про те, що руський солдат книжок не читає, я й не казатиму, бо там і офіцери не читають, хіба якісь сороміцькі твори, а частіше просто розглядають порнографічні картки, після чого віддаються гріху біблійного Онана, а то, й узагалі схиляють до мужолозтва солдатів, що цілком відповідає диким східним традиціям Московії.