Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

Серед книжок, які читали солдати, я з великим здивуванням помітив «Пригоди Великого українця, або Іван Карпович Підіпригора бореться з вовкулаками». Від самої назви все в мене стиснулося, бо ж за таке могли і розстріляти за рішенням військового трибуналу! Це ж треба – «Великий українець»! Та більшої крамоли і вигадати було важко! Мені хотілося схопити ту книжку і кинути її в пічку, але тут я згадав, що я у полоні й боятися російської контррозвідки мені не потрібно.

– Слухай, а що це ти читаєш? – спитав я солдата, який тримав книжку.

– О, це пригоди славетного українського сищика Івана Карповича Підіпригори! Ти мусив би чути про такого, він і в підмосковській Україні відомий.

– Та чув, звісно. Але от ніколи не бачив його книжок українською.

– Звісно, що не бачив, бо у вас Романови заборонили українську мову і книговидання. Сам Іван Карпович пише українською, але мусить усе перекладати, інакше не дозволять йому друкувати свої пригоди. Це в Росії так, а у нас, у матінці Австро-Угорщині, зовсім інакше. У нас українська мова дозволена, і книжок нею виходить багацько. Ось і оповідки про пригоди Івана Карповича теж вийшли. Не спотворені російською, а оригінальні. Хочеш, почитаю тобі?

– Якщо можна, – попросив я.

Почав мені читати, а я сам аж дивувався. Бо так шляхетно все написано! Воно ж вважають, що українська мова – груба, тільки для селян, нічого делікатного чи цікавого нею не скажеш. А тут мої пригоди українською, а звучать іще краще, ніж російською! Ну хіба не диво! Послухав я, подякував.

– Оце у полон потрапив, до ворога наче, а так добре мені ще на фронті не було. І кавою напоїли, і ковдру дали, і біля пічки поклали. А російський же солдат мерзне та голодує! – поскаржився я.

– Бо ми ж цивілізована армія, цісарська! То у нас усе культурно. І ми нашим братам-українцям за лінією фронту кажемо, що нехай здаються, тим врятуються і від кулі, і від голоду, і від холоду, бо ж бачимо ми, як поводяться ваші російські командири, не жаліють, не бережуть, наче з чужою худобою!

– Ой не кажіть, хлопці, ой не кажіть, – зітхнув я і засумував від того, що тут ось так по-людськи, а в імперії Романових українців і людьми не вважають.

– А ти сам звідки будеш? – спитали мене.

– Та з Полтавщини.

– Багатий край?

– Та як сказати. Земля в нас родюча, дуже, але ж обсіли нас руські пани та підпанки, чиновники різні, кров п’ють, жили тягнуть, їхня вся земля, а ти там чужий, тільки працюй.

– Е ні, у нас усе інакше, – кажуть хлопці. – У нас кожен на своїй землі господар і всі під орудою цісаря благоденствують. А що ж у тебе – і землі немає?

– Та чого ж, є земля, хутір цілий. Тільки все одно я ніхто, бо хохол. Будь-який москаль на мене зверхньо дивиться, і депутатом парламенту я не стану, бо і парламенту в нас немає путнього, тільки заведуть, а узурпатор Микола його розпустить.

– Так, брате, важко вам, українцям, під москалями.

– Важко, – кивнув я.

– За що ж ви тоді гинете тут? За що кров свою проливаєте? Виходить, за кривдників своїх?

– Виходить, що так. Бо навчили нас не любити цісаря, сказали, що ворог він, а ми, дурні, і повірили.

Ото поговорили ми, частина солдатів пішла в окопи чергувати, частина повернулася грітися. Повечеряли і мене пригостили. Їжа у цісарській армії значно краща, ніж у російській. Нас то сухарями червивими годували, то супчиком простим, то кулешею рідкою, а тут суп наваристий, пюре картопляне з гуляшем, галет досхочу! На таких харчах і воювати можна, а не жевріти в окопах, як ми робили. Поїли хлопці, почали скаржитися, що нових книг немає, бо сніг дороги завалив.

– А для чого вам книжки? Хочете, я історію вам розповім, – запропонував я, щоб хоч якось віддячити за вечерю.

– О, розкажи. – Сіли навколо мене і почали слухати. Розповів я їм історію одну, другу, третю, сміються вони, радіють, коли питають мене:

– Слухай, а звідки ти, простий солдат, стільки історій знаєш?

Соромно мені було брехати їм, таким гостинним хлопцям, то й зізнався, що я той самий Іван Карпович Підіпригора, книжки якого вони всі перечитали. Хлопці не повірили спочатку. Показали портрет у книжці.

– Ось Іван Карпович, а ти не схожий! – аж кричали мені.

– То портрет не схожий. Навмисно, щоб злочинці мене не пізнавали. Бо як же працювати, коли мене всі зватимуть? – сказав я. Не повірили. – Добре, хлопці, я вам іще кілька історій розповім, може, тоді переконаю.

Почав розповідати. Сидять, то зачаровані, то регочуть. Потім підхопився один.