Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Хіба може Священний Синод піти проти уряду? – засумнівався я.

– Офіційно, відкрито, – ні. Але надіслати якогось релігійного фанатика, на якого можна потім буде повісити всіх собак, – це ж зовсім інша справа! На жаль, ми не знаємо всіх деталей плану, але нам точно відомо, що Восьмий відділ затіває щось погане щодо митрополита. І наше завдання – дати відсіч цим намірам. Звісно, наш вплив у глибокому тилу російських військ дуже і дуже обмежений, але ми не можемо не втрутитися, бо ж митрополиту Андрею загрожує реальна небезпека. Тож ми хочемо відправити вас із Беатою до Суздаля. Ви матимете надійні документи та гроші, ви будете парою щасливих молодят, які втекли подалі від жахів війни. Вашою метою буде відвідання монастиря, а потім спостереження за ним. Спробуєте завадити агентам восьмого відділу провести замах на митрополита. Завдання зрозуміле?

– Так точно, – тихо сказав я.

– Я розумію, що це дуже небезпечне завдання. Якщо вас упізнають, вас буде передано військовому суду і не виключено, що розстріляно, – попередив генерал.

– Так точно, – повторив я. Мені було байдуже, що станеться зі мною. Я міг думати лише про цю Беату, біляву польську богиню з гострим носиком і зеленими очима. За нею я був готовий іти хоч куди.

– Що ж, тоді у вас із пані Беатою є два дні на ознайомлення з деталями операції та вивчення своїх легенд, після чого ми перекинемо вас у тил.

– Слухаюсь, – сказав я.

Нас із Беатою провели в окремий кабінет, куди принесли наші нові документи, а також матеріали наших вигаданих біографій. Я мусив зображати Олександра Саврасова, уродженця Тули, молодого і успішного чиновника, який будував свою кар’єру у Царстві Польському, де і зустрів кохання – прекрасну Беату Пшелонську, доньку мазовецького шляхтича.

– Іване Карповичу, треба домовитися про наші деякі спільні вподобання, – звернулася вона до мене.

Ми були удвох у кімнаті, перекладача я відіслав, бо Беата непогано розмовляла українською.

– Що ж, давайте, – сказав я хрипко.

– Ви якийсь напружений, – зауважила Беата.

Справді, я був напружений, дуже напружений, надзвичайно напружений, бо мене хвилював її голос, її шкіра, її запах, її світлі кучерики. Я просто божеволів від її присутності.

– Трохи є, – погодився я.

– Ви хвилюєтеся через завдання? Не бійтеся. Так, ми ризикуватимемо, але якщо боятися смерті, вона неодмінно тебе знайде. В мене кілька знайомих офіцерів, і вони кажуть, що першими в бою гинуть ті, які найбільше бояться смерті.

– Я напружений не через завдання, – сказав я.

– А через що? – спитала Беата.

– Через вас, – хрипко відповів я, підскочив до неї і жадібно впився в її ніжні цукрові вуста.

Мій язик ковзнув перлинами її зубів і шурхнув усередину її шляхетного ротика, де схопився у пристрасній боротьбі з її янгольським язиком. Наче дві змії навесні, наші язики терлися один об одного, розпалювали в нас дику пристрасть. Я обхопив Беату і в судомах ніжності притиснув до себе. Вона ж почала зривати з мене одяг, і невдовзі письмовий стіл та аркуші з нашим завданням стали ложем нашого пристрасного кохання, від якого в мене збивався подих і паморочилося в голові. Ми рухалися у ритмі танго, пристрасного танцю з-за океану. «Іванцю! Іванцю!» – наче в лихоманці шепотіла Беата, і здавалося, ця насолода триватиме вічно.

За два дні нас відправили до Німеччини. Звідти ми перебралися до Данії, там сіли на пароплав до Швеції, вже звідти рушили до Князівства Фінляндського, як молода голландська пара, що вирішила подорожувати. Вже у Росії голландська пара зникла, а виникла пара чиновника з Варшави і його молодої дружини. Нам не треба було нічого вдавати, ми були закохані одне в одного, і щоночі до нас у поїздах чи готелях приходили кондуктори та портьє, які просили нас поводитися тихіше, але пристрасть наша волала на весь голос, і неможливо було її стишити чи зупинити. Ми кохалися, як божевільні, і так, і сяк, і не тільки. Я любив бачити красивий вигин її спини, її ніжні, наче виточені з рожевого мармуру сідниці, її тонку шию і море білих кучериків. А що робилося, коли Беата застосовувала свої кармінні губки, якими доводила мене до зубовного скреготу і серцевого нападу! Витримати це задоволення було неможливо!

Але, на жаль, життя жорстоке, і нам довелося відірватися одне від одного і виконувати завдання. У Суздалі ми оселилися в готелі неподалік від монастиря. В перший же день найняли візника, який провіз нас по місту і показав місцеві перлини: вбогі будівлі, якими б не стало пишатися жодне місто в Австро-Угорщині. Бо там усюди були старовинні храми, ратуші, замки, фортеці. В дикій же Росії, де все руйнувалося і зникало з небувалою швидкістю, залишки славетного минулого, які примудрилися зберегтися, викликали захоплення лише місцевих, які далі гноянки не бували і справжньої історії не бачили. Після величного Відня дивитися тут не було чого.