Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

У своєму вояжі ми відвідали і монастир. Православні ченці набігли на нас, наче ворони на стерво, всі вони були товсті, з масними губами і нетверезими поглядами, від них тхнуло брагою, вони хотіли грошей і не задовольнялись полтиниками, вимагали більше. Дебелі, зі сплутаними бородами і волоссям, у брудних, абияк латаних рясах, вони були схожі на ведмедів. Обступили і нахабно вимагали грошей. Я було схопився за свій надійний люгер, але Беата зупинила мене. Наказала дати грошей. Ченці, отримавши їх, дуже зраділи. Кілька з них побігли до шинку по брагу, варварський напій, дуже популярний у Росії.

Ми пішли з монастиря, а увечері я повернувся туди, одягнений звичайним селянином. Ченці не звернули на мене уваги, бо бачили, що грошей із мене не злупиш. Я вивчив розташування будівель монастиря, особливу увагу звертавши на тюрму і підходи до неї. Тюрму охороняв десяток солдатів, але вони нехтували своїми обов’язками, сиділи у будці вартових, смалили цигарки та грали у карти на щиглі, які щедро роздавали один одному. Я помітив, що до будівлі ходить один із монастирських служок, який носить їжу і виносить відро, бо ж каналізація у дикій Росії досі річ небачена. Кажуть, сам Микола II ходить до вітру в золоте цеберко в одній із кімнат Зимового палацу.

Я підпоїв служку, взяв у нього ключ і сам зайшов до тюрми. У ній було кілька камер, в кожній сиділи люди. В одній штундисти – люди, які побачили, що православна церква стала частиною уряду, а панотці – чиновниками. Ці люди не хотіли бачити Христа митарем і намагалися читати Святе Писання на свій розсуд, чим викликали роздратування у попів, які нацьковували поліцію. Також тут сиділо кілька людей, які стверджували, що є пророками, бо знають майбутнє. Частина з них була відвертими божевільними, а частина – хитрими шахраями, які добряче заробляли на бажанні простих людей дізнатися свою долю. Та російський уряд вважав, що знати майбутнє – злочин, а пророк може з’явитися тільки з дозволу Священного Синоду. Російська церква була міцно скута державою, яка керувала і користувалася нею зі своєю брудною метою.

В останній камері сидів митрополит Андрей. Коли я зазирнув до нього через невеличке віконце, він якраз молився Господу нашому, просив у нього сил і твердості.

– Навіть у ту хвилину, коли я насмілюся забути про тебе, не забувай про мене, Господи! Прошу, не забувай! – просив митрополит, який не помічав моєї присутності.

Я постукав. Владика Андрей здивовано подивився в бік дверей. Я зайшов.

– Хто ви? Я вас не знаю, – спокійно сказав митрополит. Він анітрохи не злякався, хоч я ж міг бути провокатором чи вбивцею.

– Я – Іван Карпович Підіпригора, – тихо прошепотів я, бо не міг брехати такій людині.

– Іван Карпович? Той самий, сищик? – здивувався митрополит. – Що ви тут робите?

– Я прибув сюди через завдання цісарського уряду. Вам загрожує страшенна небезпека, – сказав я і розповів про те, що було мені відомо. – За кілька днів ми підготуємо вашу втечу і заберемо вас звідси.

– Втечу? – здивувався митрополит. – Куди?

– До румунського кордону, а далі, за допомогою наших агентів, уже до прекрасної Австро-Угорщини.

– Ні, я не тікатиму! – рішуче заявив архієрей.

– Але вам небезпечно тут залишатися!

– На все воля Божа, – спокійно сказав він.

– Але чому ви не хочете опинитися на волі?

– Я хочу. Але якщо я втечу, то тим самим дам своїм супротивникам можливість стверджувати, що їхні побрехеньки про мою роботу на австрійський Генштаб були правдою. До того ж відповіддю на мою втечу будуть жорстокі репресії щодо нашого духовенства на Галичині. Я не хочу своїм порятунком підставляти під удар своїх братів та сестер.

– Але люди з Синоду хочуть убити вас і…

– Мені залишається молитися, а там нехай буде так, як вирішить Господь, – твердо сказав він. У його очах була така віра, сам він виглядав так натхненно, як і мусить виглядати справжній пастир. Я схилився перед ним і поцілував його руку.

– Владико Андрею, тепер я бачу, що саме ви гідний представник древньої церкви, а православна схизма смердить духом Московщини і давно перетворилася на філію царату!

– Думай про Господа, сину мій, радій милості його, – наставив мене митрополит.

З тим я пішов. Я розумів, що мені треба бути ближче до монастиря, тому ми з Беатою винайняли невеличкий будинок неподалік. Вона почала спостерігати за монастирем ззовні, а я влаштувався послушником, щоб бачити все зсередини. Послушникам треба було ночувати у монастирі, нас зачиняли на замок, якби я спробував утекти, це б одразу помітили і мене б вигнали. Як же я сумував за моєю прекрасною Беатою у ті нескінченні ночі в монастирі!