Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Пливемо до Туака, – наказав я. Він подивився на мій браунінг біля своєї голови і блимнув очима.

– Пливемо.

Кочегари розпалили котли, ми вже збиралися відчалювати, коли приїхала вантажівка з трьома хлопцями в чорних костюмах. Прихопили і їх.

– У них усіх кольти! – сказав Амет, показавши мені трофейну зброю. – Чому в них однакова зброя?

– Це в них стиль такий. Люблять хлопці форсити.

Ми вийшли з Алушти і пішли уздовж берега на північ. Заходили до кожного селища на березі. Куру-Узень, Туак, Ускют, Капсіхор, Новий Світ. Давали сигнал. До нас приїздили хлопці Льови Штуцера, які контролювали торгівлю там. Їх було зазвичай по четверо-п’ятеро. Вони приїздили з грошима, щоб узяти нову партію товару. Ми їх хапали і кидали до трюму. Так зачистили узбережжя. Останній пункт був у Судаку. Ми стали підходити до берега, коли я побачив, що на причалі стоїть кілька автомобілів, повернутих задом до моря. Я вже бачив, як у таких автах відчиняються дверцята і за ними виявляються кулемети.

– Зупиняємося, повний назад! – наказав я капітану.

Він сперечатися не став, зупинив пароплав, потім ми почали плисти від берега. На причал вискочило кілька десятків хлопців у костюмах, вони почали стріляти в наш бік, але дарма, ми були занадто далеко. – Пливемо до Алушти, – наказав я.

Припливли не до самої Алушти, а до бухти трохи північніше. Нас вели з берега, то, думаю, доповіли Льові.

– Вивантажуємо спиртне, – наказав я.

– Іване Карповичу, куди ми його подінемо? – спитав Амет. – І нас же перестріляють з берега!

– Вивантажуємо, – наказав я.

Ми вивантажили частину, коли на схилах з’явилося кілька десятків людей Штуцера. У декількох були кулемети.

– Здавайтеся! – крикнув сам Штуцер.

Ці хлопці навіть по горах бігали у своїх розкішних костюмах.

– Зайти на пароплав! – наказав я своїм. – Сховатися у трюмі!

– Здавайся! – кричав Штуцер уже мені. – Інакше ми вас перестріляємо!

Він зареготав. Ми ж були у нього як на долоні, наче мішені у тирі. Він був розумною людиною, хоч би замислився, чого б це ми так підставлялися. Але людина завжди хоче вірити, що вона варта успіху. Ось і Льова подумав, що це не ми дурні, а він хитрий, стежив за нами і несподівано напав.

– Здавайся! Рахую до трьох! – крикнув Штуцер. – Один!

Коли він сказав «Два!», пролунали постріли. Багато. Люди в чорних костюмах підхоплювалися, намагалися десь сховатися, але їх безжально розстрілювали. Все зайняло не більше хвилини. І ось уже по горах бігали люди пана Бекіра, добивали поранених.

– А ви хитрий, Іване Карповичу, – прошепотів Амет. – Зробили наживку і виманили цих дурників з міста!

– Вони не дурники, просто людині важко відмовитися від легкої перемоги, і на цьому її можна ловити. Ходімо поговоримо з паном Бекіром, – сказав я.

– Він уб’є мене, – сказав Амет.

– Не думаю.

Ми пішли. Люди пана Бекіра вже зібрали трупи ворогів. У полон узяли лише кількох, у тому числі самого Льову, пораненого в бік. Кривився. З ненавистю подивився на мене.

– Ви навіть не уявляєте, з ким почали війну! – хрипів він, водночас переляканий і розлючений.

– Стули пельку! – наказали йому, і він замовк.

Пан Бекір, коли побачив Амета, схопився за револьвер. Але стріляти не став.

– Пане Бекіре, Амет дуже допоміг нам. Не моя справа вказувати вам, що робити, але я порадив би вам поговорити і домовитися, як вирішити все без стрілянини, – сказав я.

– Іване Карповичу, ви занадто добрий, – скривився пан Бекір.

– Я просто знаю, що кров волає до небес про помсту. На мені й так достатньо крові, я не хочу проливати її ще. Поговоріть, я буду радий, якщо ви домовитеся, – попросив я.

– Добре, ходімо, – сказав пан Бекір Амету.

Вони відійшли, а я повернувся до Льови.

– Де стрілець? – спитав я.

– Не знаю, про що ти кажеш, – нахабно відповів Штуцер.

– Хлопці, у вас же є ножі? – спитав я братів.

Брати показали свої кинджали. Штуцер дивився за мною.

– Ти хто такий? – спитав він.

– То не знаєш, де стрілець? – перепитав я. – Хлопці, беріть його. Через цього покидька ледь не загинув ваш брат. Займіться ним. Але обережно, щоб не дуже забруднити одяг кров’ю.

Хлопці вийняли кинджали, з їхніх облич усе було зрозуміло. Вони в своєму житті зарізали багато овець, тому швидко б оббілували і людину.

– Пан Бекір наказав залишити мене живим! – крикнув Льова.

– Бо пан Бекір пообіцяв подарувати тебе мені, – збрехав я і усміхнувся. – Починайте, хлопці.

– Ні, я скажу! – крикнув Льова. Він усе правильно розумів.