Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Та немає за що. Це був правильний крок, бо якби я тоді доповів, зараз був би вже трупом. – Пан Бекір подивився на мене. – Що буде далі, Іване Карповичу?

– Далі? Ви завершите війну і встановите мир. А я відпочиватиму на яйлі, якщо ви будете не проти.

– Я не про те, – закрутив головою пан Бекір. – Можливо, на поверхні ще нічого і не помітно, але щось відбувається. Люди перестали цінувати мир та спокій. Спочатку революція, бунтівники, потім ця війна. Люди легко повстають проти чинного порядку. А сам порядок прогнив настільки, що не може захиститися. Бо все вирішують гроші. Ніхто не думає про майбутнє, про честь, про державу. Тільки б урвати більше. Ось я. До мене можна по-різному ставитися, але я багато роблю для царя. Я утримую своїх братів від необдуманих вчинків, від повстання проти імперії. Зберігаю порядок. Так, я заробляю на цьому порядку, але ті гроші залишаються тут. Я будую мечеті та школи, лікарню в Карасубазарі, я даю стипендії на освіту, допомагаю сиротам, годую бідних. Але люди чомусь не цінують цього. Вони слухають різних негідників, які зваблюють їх обіцянками, вони ллють отруту, стверджують, що зараз усе погано, а от завтра стане краще. Це порожні слова, але люди в них вірять!

– Таке відбувається усюди, – кивнув я. – Іноді мені здається, що земля починає тремтіти під ногами. Я служив у Туркестані і бачив, що таке землетрус. Оце тремтіння землі, а потім удари, від яких будинки розсипаються на мотлох, зсовуються гори, зникають ріки.

– Ви теж відчуваєте, що щось буде? – спитав пан Бекір.

– Відчуваю, – кивнув я. – Іноді мені сняться страшні сни і…

Я не встиг договорити, бо почув крик. Вихопив браунінг, побіг до виходу з печери і побачив гвинтівки, націлені в мене.

– Руки догори! – Троє хлопців забігло до печери, один ударив прикладом пана Бекіра, той аж покотився. – Опусти зброю, нам потрібен він! – крикнув мені один із нападників. – Ми візьмемо його, а ти підеш! Поклади зброю, Іване Карповичу!

– Ні! Він вам не потрібен! – Я намагався говорити спокійно і переконливо.

– Він убив нашого брата!

– Ваш брат живий, – запевнив я.

– Що? – Вони розгублено дивилися на мене.

– Ваш брат живий! Ми дізналися, що не він убив Селіма, але вирішили про це не розповідати, щоб легше було знайти справжнього вбивцю. – Я говорив неквапливо, гучно, щоб вони розуміли і чули.

З землі застогнав пан Бекір із розбитим обличчям. Хлопці тупцювали на місці. Пан Бекір витер кров з очей, подивився.

– Ви – трупи, – прохрипів він.

– Так, спокійно, трупів і без цього вистачає, – втрутився я. – Де їхній брат?

– Вони трупи! – наполягав пан Бекір.

– Пане Бекіре, заспокойтеся. Трупи будуть, але краще, якщо це будуть трупи наших ворогів. Ви знаєте, що їхній брат непричетний до вбивства Селіма.

– Вони вдарили мене! – Пан Бекір плюнув кров’ю.

– Вони думали, що мстяться. І вони відпрацюють це. Так, хлопці? – спитав я у братів. Вони були здивовані і перелякані. – Зголошуйтесь, ви ж не хочете мати пана Бекіра у ворогах?

Хтось із них кинув, що згоден, хтось закрутив головою, що не хоче мати пана Бекіра у ворогах. Сам пан Бекір подивився на мене, потім на хлопців, кивнув.

– Ваш брат на Суаті, з моїми людьми, – сказав пан Бекір. – І нехай ніхто в світі не дізнається, що ви вдарили мене.

– Клянемося Аллахом, – кивнули хлопці.

– Османе, що з тобою? – спитав я, визирнувши з печери. Боявся, щоб брати не прирізали хлопця. Але тільки оглушили його.

– Все, відпочиваємо. Завтра вранці підйом, – наказав пан Бекір. – Іване Карповичу, ходімо поговоримо.

Ми відійшли, стали над урвищем.

– Іване Карповичу, я хотів би попросити у вас допомоги в цій війні, – сказав пан Бекір. – Ви – досвідчена людина, були на фронті, у мене немає людей із таким досвідом.

– Я допоможу вам, – погодився я. – Але моя участь мусить залишитися таємницею. Особливо для контррозвідки.

– Ви відпочивали на яйлі, і вам тільки розповідали про війну на узбережжі, – пообіцяв пан Бекір.

– Тоді обговоримо наші дії, – погодився я, і ми говорили ще кілька годин.

Поспали зовсім трохи, вранці на яйлу прибули люди пана Бекіра з узбережжя. Коли побачили Бекіра живим, ледь не попадали з коней, бо ж упевнені були, що він згорів у автівці. Аж утекти хотіли, але крикові пана Бекіра повірили, зупинилися. Сказали, що тепер там усюди хлопці у костюмах, що торгують спиртним, а Сабіт наказав їм не заважати. Пан Бекір повів своїх людей до Карасубазара, з тим, щоби відновити свою владу.