Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Цей Сабіт – хитрий лис. Спочатку прибрав Селіма, щоб ніхто не заважав йому взяти владу, коли вас не стане, – закрутив я головою.

– Він заплатить за все! – пообіцяв Бекір.

– Люди Штуцера сьогодні зібрали добряче грошей.

– Я знаю. Все узбережжя братиме в них спиртне.

– А поліція? Сухий же закон? – спитав я.

– Штуцер пообіцяв, що поліція не чіпатиме. Ці хлопці торгують по всьому півдню. Якось змогли домовитися, кажуть, що аж зі столицею, – скривився пан Бекір.

– То бити по них небезпечно? – поцікавився я.

– Це моє узбережжя! І я вдарю! Тільки знайду, де Амет. – Пан Бекір розлютився, він був страшний у гніві, аж виблискував ненавистю. – Не хочу залишати його за спиною.

– Це правильно. Той, хто вбив Селіма, на жаль, зміг утекти. Ледь не вбив мене. Він дуже небезпечний, – попередив я. – Його найняв Штуцер. Коли ви вдарите, треба буде допитати Штуцера і знайти того стрільця.

– Неодмінно, – кивнув пан Бекір.

– Про те, що ви живий, іще не знають?

– Невдовзі дізнаються. І дехто буде вкрай здивований. – Пан Бекір недобре усміхнувся. Я бачив, як стиснулися його кулаки. Мабуть, він уявляв, що зробить зі своїми ворогами. Потім подивився на мене. – А як ви здогадалися, що там буде засідка?

– Ну, я ж помічав, що проти вас щось затівається. А тут той каменепад, та й спочатку наче ж вибухнуло щось. Я подивився на дорогу і побачив, що ми як на долоні. Відстрілюватися там було незручно, вперед ми проїхати не могли, залишалося тільки тікати. Якби вони одразу почали стріляти по нас, то легко перебили б. Але вони чекали, що ви вийдете з авта. Вони з самого початку думали, що ви обов’язково вийдете. Чекали на це і втратили час.

– Слава Аллаху, що втратили. А ви врятували мені життя, коли випхали. Самі ж ризикували.

– Врятував не я, а кущ, який ріс біля узбіччя. Авто трохи загальмувало об нього, я встиг відчинити двері, випхати вас і вистрибнути сам. Якби не кущ, ми були б уже на тому світі.

– Ви – скромний, Іване Карповичу, – усміхнувся пан Бекір.

– Я навчений не перебільшувати свою роль. Там вирішується головне, – кивнув на небо.

– Я віддячу вам, Іване Карповичу, – пообіцяв пан Бекір.

– Треба завершити справу, – нагадав я.

– Завершимо. Не хочете повечеряти?

– Та можна.

Ми всілися за плаский камінь, який був тут за стіл. Їли лаваш та холодну ягнятину, запивали вином. Татари хоч і магометани, але вино пили. Принаймні багато хто. Поки ми вечеряли, Осман стояв осторонь. Він був молодий, не міг сісти за один стіл із такою поважною людиною, як пан Бекір. Я відніс йому поїсти. Повернувся, сів. Відчував ситість.

– А ви добрий, Іване Карповичу, – сказав пан Бекір.

– Я сам частенько ось так стеріг, поки інші їли. І був дуже вдячний, коли про мене не забували, – пояснив я.

– Добрий і пам’ятаєте, з чого починали. А я ж не хотів звертатися до вас, Іване Карповичу, – сказав пан Бекір.

– Чому?

– Контррозвідка про вас попереджала. Казали, що ви – небезпечна людина, якось вас називали, забув слово.

– Мабуть, «мазепинцем»?

– Ага. Що це?

– Ну, це типу ваших пантюркістів. Такі люди, які хочуть, щоб Україна була окремо від Росії.

– Хто був? – не зрозумів пан Бекір.

– Україна. Малоросійські губернії.

– А чому вони мусять бути окремо? – здивувався пан Бекір. – Нехай ще ми – тюрки, мусульмани, а ви ж однакові.

Я усміхнувся.

– Пане Бекіре, коли руській людині поставити турка і татарина, він їх зможе розрізнити?

– Та не дуже.

– Тобто для нього вони будуть однакові. Ось так і ми з руськими. Хто не знає, то однакові, а насправді різні. Дехто каже, що як різні ми, то і в різних державах мусимо жити. Оце їх звуть мазепинцями, – пояснив я.

– То ви займаєтеся політикою?

– Ні, вона займається мною. У мене є вороги. У Петрограді. Вони давно вже хочуть знищити мене. Вони позбавили мене родини і хутора, примусили ховатися від них тут, у Криму. Просили стежити за мною? – спитав я.

– Так, просили. Доповідати про візити, про те, що ви говорите, про ваші листи, – кивнув пан Бекір.

– І ви робили це?

– А про що було доповідати? Ви ні з ким не зустрічалися, листів не надсилали, нічого не говорили. Був один дивний візит до Алушти. Коли ви поїхали з речами, наче й не збиралися повертатися, але увечері приїхали. Казали, що в Алушті тоді згорів будинок, загинула людина. Але не думаю, що це якось пов’язано. – Пан Бекір усміхнувся. – То я й не став нічого доповідати.

– Дякую, – я теж усміхнувся, бо згадав капітана Форсова, який вивів мене на чисту воду, але загинув.