Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

Я ж із трьома братами і Османом вирушив на невеличкий хутір біля Алушти, де бачили одноокого. Ми сховали коней у ярку поруч, хотіли підійти ближче, коли загавкав пес. У братів було сушене м’ясо, кинули собаці, і він замовк. Підійшли до саклі. Осман зазирнув у сарай, сказав, що коней четверо. Ну, приблизно чотири стрільці були в засідці, коли нас із паном Бекіром ледь не вбили. Ось вийшов один, до вітру. Його взяли тихенько. Вийшов другий. Його взяти легко не вийшло, встиг крикнути. На поріг вибіг третій, отримав від мене рукояттю браунінга по обличчю і впав. Я заскочив до саклі, побачив одноокого. Він цілився в мене з маузера. Я у нього з браунінга. Ми удвох мали всі можливості померти.

– Не заходьте сюди, – попросив я своїх.

– І як? – спитав у одноокого.

– Зброю на підлогу, – сказав він.

– Лайно, – оцінив я його пропозицію. Він дивився мені в очі, побачив, що я справді не боюся померти.

– Хто ти? З поліції? – спитав він.

– Ні, я працюю з паном Бекіром.

– Цей шакал помер!

– Ти помиляєшся, – усміхнувся я.

– Я вбив його власноруч і бачив, як його авто згоріло у проваллі!

– Але ти не бачив, що пан Бекір вистрибнув з авто, коли воно тільки з’їхало з дороги. Ти зі своїми друзями мусив спуститися й перевірити. Але не зробив цього. І правильно зробив, бо я чекав вас із цим самим браунінгом.

– Ти теж був там? – скривився одноокий. Здається, не довіряв мені.

– Так, я був там, і це я не дозволив пану Бекіру вийти з авто, коли ви завалили дорогу вибухом. Ви ж чекали, що він вийде з авта, сподівалися розстріляти одним залпом. Коли авто почало розвертатися.

Він здивовано подивився на мене.

– Ти справді був там?

– Був. Пан Бекір живий.

– Він продав свій народ руським! – одноокий скривився.

– Зараз мова не про нього, – нагадав я. – Мова про нас. Я мусив схопити тебе і доправити пану Бекіру, але так вийшло. Тому пропоную таке. Я відпущу тебе, але ти пообіцяєш поїхати з Криму.

– Я не вірю тобі, – скривився він. – Я не вірю невірним.

– Тоді стріляй, обоє загинемо.

Він подивився на мене.

– Твої люди все одно не відпустять мене.

– Мої люди зроблять те, що я скажу.

– Я заберу своїх людей, – сказав одноокий.

– Ні, вони мої, – не погодився я. – Ти береш коня і їдеш. У бік Ялти. Там сідаєш на пароплав і пливеш звідси геть. Інакше пан Бекір уб’є тебе. Повір, йому дуже не сподобалася твоя спроба вбити його.

Одноокий зітхнув.

– Я не злякався. Я просто мушу вижити, щоби продовжити боротьбу за Єні Туран! – сказав він.

– Мені не потрібні твої пояснення. То що ти вирішив?

– Я згоден.

– Ну ось і добре. Зараз я скажу хлопцям, щоб вони відійшли. – Я повернувся до нього спиною. Він міг убити мене, але тоді неодмінно загинув би сам. – Османе! Візьми братів та полонених. Відійдіть у бік Демерджі. І чекайте там.

– Добре, Іване Карповичу!

Вони зробили те, що я сказав.

– Іван Карпович? Той самий? – здивовано спитав одноокий.

– Не має значення, – сказав я.

– Я читав ваші пригоди і навіть перекладав їх нашою мовою. – Одноокий сховав зброю, подав мені руку. – Я радий, що не вистрелив у вас. Не хотів би стати вашим убивцею. Ви дуже популярні, Іване Карповичу. На жаль, тут, у Криму, вас знають погано, бо мало хто з моїх братів вміє читати. Але ось у Казані чи Баку вас знають значно краще! Для мене честь познайомитися з вами. Я – Амет Місхорський.

– Я знаю, – кивнув і потиснув його руку.

Ми вийшли з саклі. Амет узяв коня, швиденько осідлав.

– Це ті люди запропонували мені вбити Бекіра, – сказав він. – Обіцяли, що дадуть мені місце на човнах для друкарні і зброї.

– Вони брехали. Вони співпрацюють з контррозвідкою, вбили б тебе і твоїх людей. Коли ви домовилися зустрітися?

– Сьогодні вранці. Вони б сказали, коли зможуть дати човни.

– Вони б убили тебе, – запевнив я. Амет скривився.

– Не можна довіряти жидам, – сказав він.

– Не можна довіряти поганим людям. Їдь. І краще тобі не потрапляти на очі панові Бекіру. Він справді дуже розлючений.

– А у вас не буде неприємностей, що ви відпустили мене? – спитав Амет.

– Будуть, – визнав я, а потім усміхнувся. – Якщо ти погодишся допомогти мені, то, може, й ні.

– У чому допомогти? – спитав Амет.

– Відплатити тим людям у костюмах, – запропонував я.

Амет поміркував, кивнув.

– Я згоден.

Ми поїхали до Алушти. Розділилися на три групи, бо весь загін міг би викликати підозри. Поїхали у порт, де стояв пароплав. Там тільки прокидалися. Хлопці зняли охоронця на трапі, ми піднялися на борт, поклали ще кількох охоронців. Я розбудив капітана.