Владислав Ивченко: Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Іване Карповичу, щось вдалося дізнатися? – спитав трохи здивований моєю появою пан Бекір. Від нього тхнуло шампанським. Від охорони теж.

– Куди ви їдете?

– Я – до Судака. А інше авто повертається до Карасубазара через Сімферополь.

– Хто були ті люди, в готелі?

– Підприємці. Я уклав із ними угоду.

– Вони нею задоволені? – спитав я.

– Думаю, що не дуже. – Пан Бекір усміхнувся. – Я примусив їх збільшити мою частку вчетверо. Вони пропонували десять відсотків, а платитимуть сорок.

– За що?

– Чому ви цікавитеся? – спитав пан Бекір.

– Ви не довіряєте мені? – теж спитав я.

– Та ні, чому ж, довіряю. Ті люди платитимуть мені за торгівлю спиртним на узбережжі від Алушти до Коктебеля. Перший вантаж буде вже сьогодні увечері в Судаку.

– Це небезпечна справа – спиртне, – попередив я, бо бачив дещо в Одесі.

– Я лише отримуватиму свої відсотки. Вони будуть самі постачати, самі продавати і домовлятися з владою. – Пан Бекір виглядав украй задоволеним.

– І як вам вдалося переконати їх збільшити частку? – поцікавився я.

– А так, що узбережжя від Алушти до Коктебеля – це моя територія. Хто хоче там працювати, нехай платить.

– Слушно. – кивнув я. – А якщо вони не схочуть платити?

– Тоді не зможуть торгувати.

– А якщо вас не буде?

Пан Бекір подивився на мене.

– Про що це ви, Іване Карповичу?

– Про те, що вони зацікавлені прибрати вас. Хто ці люди, ви знаєте?

– Начебто якісь жиди. Того, з яким я домовлявся, звуть Лев Штуцер. І навіщо їм мене вбивати, коли ми домовилися?

– Щоб не платити.

– Але я не купка пилу, мене просто так не прибереш! – роздратувався пан Бекір.

– Згадайте, як прибрали Селіма. До речі, його вбивця подався саме до Алушти. Я думаю, що не випадково. Можливо, він пов’язаний із цими хлопцями, які напували вас шампанським.

Пан Бекір глянув на мене, подумав.

– Іване Карповичу, чи є хоч якісь докази? Нехай зі вбивцею, там я згоден, може, ви й маєте рацію. Але з цими хлопцями… Я уклав вигідний договір, ви кажете, що вони небезпечні. Але чи є у вас щось, окрім слів? – Він подивився на мене. Я розвів руками.

– На жаль, ні. Я повернуся на яйлу, відпочиватиму далі. Вийду в Куру-Узені, добре?

– Будь ласка, – кивнув пан Бекір.

Наше авто якраз виїхало за місто, додало швидкості. Осман із кіньми відстав. Думав почекати його в Куру-Узені і разом піднятися на яйлу. Можна було і зараз вийти, але я ще дещо хотів спитати у пана Бекіра.

– Ви не знаєте хлопця з одним оком? – спитав я.

Пан Бекір аж підстрибнув, вирячився на мене.

– Одноокий, з гострим носом і чорнявим волоссям? – перепитав він. Здається, знав того вершника.

– Так.

– Що ти знаєш про нього? – спитав пан Бекір схвильовано.

– Нічого, тому й питаю. То хто він?

– Амет Місхорський, один із ватажків пантюркістів.

– Кого? – не зрозумів я.

– Пантюркістів, людей, які хочуть розбурхати Крим. Вони отримують гроші в Туреччині, намагаються ввозити сюди заборонену літературу та зброю.

– Бунтівники, чи що?

– Бунтівники. Але не революціонери, а інші. Пантюркісти хочуть побудувати Єні Туран, нову державу, яка об’єднала би всіх тюрків світу. Вони готові заради своїх мрій знищити весь Крим! Наш народ – невеличкий, він і так дуже постраждав. Але вони хочуть підняти тут повстання проти царя. Це буде кінцем для нас, бо руський цар – могутній. Нас знищать, як колись знищили черкесів на Кубані! – Пан Бекір дуже розхвилювався.

– Ви ворогуєте з тим Аметом?

– Так. Я вигнав його з мого узбережжя. Бо для моєї справи потрібен спокій. Щоби прикордонна варта і військова контррозвідка знали, що в моїх човнах не буде забороненої літератури, друкарень чи зброї. Я підтримую порядок, і влада не чіпає мої човни і мої валки. Амет хотів порушити цей договір, і його вигнали. Де ти бачив його?

– У Алушті.

– Я накажу знайти його!

– Де він втратив око?

– В Аравії, де воював із арабами, що повстали проти султана. Казали, що він помер, але він вижив, повернувся. Я наказав йому їхати геть із Криму. Він поїхав, спробував налаштувати проти мене турецьких чиновників, щоб зіпсувати мою справу. Але за ним були лише порожні слова, а за мною – гроші. Йому не вдалося зупинити мої човни в Туреччині. Тепер цей шакал навіщось приїхав сюди. Я накажу схопити його. То де саме ти його бачив?

– Він розмовляв із одним з людей Штуцера.

– Ти певний? – скривився пан Бекір.

– Так, я бачив на власні очі.

– Цікаво, про що вони балакали?