Владислав Ивченко: Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Я поїду до Туака. Османе, ти зі мною. Спитаємо місцевих, чи не бачили вони вершників.

Я вже сів у сідло, коли почувся постріл. Далеко. Хлопці вискочили з лісу подивитися, що відбувається, побачили вершника. Це був один із чабанів, він поспішав до нас.

– Бекір-афянде велів переказати, що вбивцю знайдено! – крикнув вершник.

Чабани зраділи, дивилися на мене усміхнено. Поки найкращий сищик імперії у гівні копирсався, пан Бекір убивцю знайшов.

– Їдьмо, – сказав я. – Подивимося.

Чабани поїхали до своїх стад, а ми з Османом – до Карасубазара. Найбільший там будинок, з розкішним садом, належав пану Бекіру. Будинок охороняли. Мне провели до якогось сараю, де я побачив скривавленого та зв’язаного хлопця.

– Ми знайшли вбивцю, Іване Карповичу, вибачте, що потурбував, – сказав пан Бекір.

Кулаки у нього були у крові. Сам бив. Ми вийшли з сараю і пішли садом.

– Хто він?

– Чабан із Карабі-яйли.

– І навіщо йому було вбивати Селіма?

– Через дівчину. Селім поспішав до Туака недарма. Він закохався в одну дівчину. Ну і вчащав до неї. Той чабан теж до неї придивлявся, але хто він був проти Селіма! Вирішив убити, шакал. Тепер відповість.

– Він зізнався? – спитав я.

– Ні, але в них із Селімом була бійка кілька тижнів тому. Мені тоді не розповіли, а зараз випливло. Сабіт згадав. – Пан Бекір кивнув на голомозого чоловіка з вусиками, який залишився стояти біля сараю. – Сабіт поїхав до нього, а він спробував утекти, син шакала!

– Це не він, – тихо сказав я.

– Що? – здивувався пан Бекір.

– Цей хлопець не вбивав, – повторив я.

– Вбивав! Ми знайшли зброю!

Він махнув рукою. Нам принесли стару, биту іржею берданку.

– Це ми знайшли у його схованці!

– Ні, – закрутив я головою.

– Іване Карповичу, ви хочете його врятувати? – Пан Бекір підозріливо подивився на мене. – Вбивцю мого племінника!

– Так, хочу врятувати, бо він не вбивця. Можливо, він хотів убити, цього виключити не можу. Але вбив не він.

– Чому ви так думаєте?

– Бо маю підстави. По-перше, вбивця поснідав рибою. Я живу серед чабанів уже довго і жодного разу не бачив, щоб вони снідали рибою.

– Звідки ви знаєте, що їв убивця? – аж трохи злякався пан Бекір. Мабуть, і він чув від людей маячню – наче я продав душу дияволу і можу знати все.

– Я знайшов його лайно. У ньому були рибні кістки. Вбивця приїхав з узбережжя.

– Лайно? – пан Бекір скривився. – Ви копирсалися у лайні?

– Так. По-друге, недопалки. Чотири сигарети «Дукат». Я не бачив жодного чабана, який би курив ці московські сигарети. Тут усі курять сімферопольські, якщо курять. По-третє, зброя. Попросіть будь-кого з ваших чабанів поцілити з берданки у голову вершника, який скакатиме щонайменше за сто кроків. Я впевнений, ніхто не поцілить. Бо щоб влучити у таку ціль, потрібне справжнє вміння і хороша зброя. Скажімо, манліхер із оптичним прицілом, а не ця іржава потороча. Четверте, слід. У вбивці були великі чоботи, на три пальці довші за мої. А у хлопця нога менша за мою. П’яте, підкову коня вбивці зробив коваль із Туака, а всі підкови місцевих робить коваль у Карасубазарі. Невже всього цього замало, щоб зрозуміти: цей хлопець не вбивав Селіма!

Пан Бекір дивився на мене важко, прискіпливо.

– Якщо не він, тоді хто? – спитав контрабандист.

– Не знаю. Але спробую знайти. Поїду до Туака. Спитаю про вершника з гвинтівкою.

– Я поки що не відпускатиму хлопця, – сказав пан Бекір.

– Вивезіть його кудись. Накажіть вірній людині з чабанів потримати його десь на яйлі. Всім скажіть, що вбили, – порадив я.

– Для чого?

– Щоб ті, хто стріляв, розслабилися. Краще, коли ворог думає, що ти нічого не знаєш. Я поїду. Візьму з собою Османа.

– Їдьте. Я завтра збираюся до Алушти. У мене там важлива зустріч. Як щось довідаєтеся, то сповіщайте, – сказав пан Бекір.

– А з ким зустріч? – спитав я, побачив його невдоволення. – Просто якщо хтось убив вашу людину перед самою зустріччю, то, можливо, щось затівається.

– Зі мною буде охорона. І не уявляю я, хто б міг проти мене щось затівати. Ви, може, не знаєте, Іване Карповичу, але я господар гірського Криму.

– Знаю. Але дозвольте мені розповісти одну історію. Колись в Одесі жила дуже поважна людина. Вона була володарем усього міста. А потім перестала ним бути, бо недооцінила своїх ворогів. Можливо, це не стосується вашого випадку, але я би на вашому місці був обережнішим і менш самовпевненим. Це така моя порада, а ви вже вирішуйте самі, чи дослухатися до неї, чи ні. Я їду до Туака.