Владислав Ивченко: Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

– Спробую допомогти, – кивнув я. Останнім часом трохи нудився, то подумав, чого б і не взятися за справу. Тим більше, відмовляти господарю цих гір не хотілося.

– Розкажіть про подробиці вбивства.

– Це сталося вчора. Селім працює на мене, він прибув із великою валкою до Карасубазара і сьогодні мусив повертатися до Туака за новою валкою. Але поїхав учора, через Карабі-яйлу. Пастухи чули постріл. Потім побачили Селімового коня, спіймали його, помітили кров. Стали шукати і знайшли тіло. Куля попала в голову. Він помер одразу. Селіма добре знали, сповістили мене. Я приїхав і плакав. Бо Селім не тільки мій улюблений племінник, він іще і моя права рука, якому я хотів передати справи. Але хтось убив його. І тепер мусить відповісти кров’ю. Я знаю ціну, я заплачу. – Пан Бекір поліз до гаманця. Я його зупинив.

– Не поспішайте з цим. Де тіло Селіма?

– Його поховали сьогодні вранці. За нашими звичаями треба ховати протягом доби після смерті.

– Покажіть, де увійшла куля, – попросив я. Пан Бекір показав на собі, він не був забобонним.

– Багато людей знали, що Селім поїде раніше і сам?

– Ніхто не знав. Принаймні в Карасубазарі. Він несподівано вирішив, навіть мене не попередив.

– Мені потрібно півдесятка людей, щоб подивитися місце вбивства, – сказав я.

– Я дам вам чабанів.

– Дякую. То я поїду. Як тримати з вами зв’язок?

– Коли потрібно буде щось передати, кажіть моїм чабанам, вони сповістять. – Він подивився на мене. – Іване Карповичу, знайдіть убивцю.

Його аж трясло від гніву, і я не заздрив злочинцю. Ми виїхали з улоговини, повернулися до стійбища, пан Бекір наказав чабанам їхати зі мною на місце вбивства. Сам же відбув до Карасубазара. За кілька годин ми були на Карабі-яйлі. Місцеві чабани вказали нам місце. Кров, що всоталася у землю. Селім уже майже здолав яйлу, був на її краю, десь за сто кроків починався ліс, за яким був спуск до Туака.

– Він їхав звідти? – спитав я у Османа.

– Так, – кивнув чабан. Я уявив, як увійшла куля, і махнув руками.

– Стріляли звідти. Зараз ми йдемо туди пішки. Уважно дивимося. Недопалки, гільзи, залишки їжі. Мені важливі будь-які сліди вбивці.

Татари закивали, і ми пішли до лісу. Скоріше за все, вбивця сидів на його краю, де можна було причаїтися в кущах. Або міг залізти на дерево.

– Не поспішаймо, дивімося уважно, – наказав я.

Зі мною було шестеро чабанів, ми йшли ланцюгом, уважно придивлялися до землі. Досягли лісу, пройшли метрів сто.

– Хтось щось бачив?

Чабани закрутили головами. Нічого не знайшли. Але ж убивця мусив провести тут деякий час, чекаючи на жертву. Я став придивлятися до дерев, із яких було б зручно стріляти.

– Дивіться на кору. Чи немає слідів землі. Вбивця міг залазити на дерева.

Ми пішли до яйли, дивилися не на землю, а на дерева. Ходили, коли Осман смикнув мене за рукав. Показав мені на старий бук. Слід глини, наче хтось ліз. Поліз і я. Здерся метрів на шість, коли побачив товсту гілку, на якій зручно було сидіти. І дорога по яйлі як на долоні. Он темна пляма від крові на землі, де впав застрелений Селім. Звідси справді зручно стріляти. Я став приглядатися. Побачив кілька недопалків у щілині кори. Обережно вийняв їх. Сигарети «Дукат». Чотири штуки. Я пошукав сірників. Їх не було.

– Подивіться навколо, чи немає гільзи, – наказав я. Сам обдивлявся місце, де сидів убивця. Може, шматок одягу залишився чи волосина. Ні, нічого. Я зліз. Гільзи не знайшли. – Тут є десь поблизу галявина? – спитав я.

Мене повели. Кроків двісті – і галявина. Я побачив місце, де припинали коня. Так і думав, не пішки ж убивця прийшов.

– Погляньте на сліди копит. Не пізнаєте підкови? – спитав я.

Чабани присіли, дивилися. Сказали, що такі підкови робить коваль у Туаці. Я подивився уважно, бо могло щось випасти, коли вбивця сідав на коня. Але нічого. Тільки знайшов слід на мокрій землі. Поміряв. На три пальці довший від мого. Дебела нога, стрілець, скоріше за все, був високим і міцним чоловіком.

– Ходімо до дерева, уважно дивімося.

Ми пройшли, але нічого цікавого не знайшли. Я вже хотів іти, коли почув дзижчання. Мухи. Пішов на звук, побачив кілька мух, що кружляли над маленьким горбиком із торішнього листя. Виламав гілку, розворушив. Під листям було лайно, людське. Належало, мабуть, убивці, бо хто б тут іще оправлявся.

– Чому не сказали про це? – ткнув я гілкою, почав копирсатися.

Чабани скривилися і дивилися на мене як на божевільного. Я ще потицяв гілкою, потім наказав привести коней.