Владислав Ивченко - Найкращий сищик та падіння імперії. 1917

Пан Бекір замислився, подивився на мене.

– Вже вечоріє, Іване Карповичу.

– З Османом я не заблукаю, – запевнив його.

– Що ж, їдьте. Я чекатиму вас в Алушті.

– Де у вас зустріч?

– У готелі «Пігмаліон».

– Добре.

Ми виїхали з Османом. Коли вибралися на Карабі-яйлу, було вже темно, але нам світив місяць.

– Ти знав того хлопця, якого схопили? – спитав я.

– Так, знав.

– Він справді не любив Селіма?

– Дуже не любив. Це через ту дівчину, через Валію. Вона донька селянина з Туака, у її батька виноградник. Її збиралися віддавати за того хлопця, а тут з’явився Селім. У Селіма були гроші, були коні, він – небіж самого Бекіра-афянде. Звісно, батько Валії хотів віддати доньку за Селіма, а не за Назіма. Той образився, була бійка. Назім – сильний, але Селім іще сильніший. Він побив Назіма. Кажуть, той кричав, що помститься. А ось тепер Селіма вбили.

– Думаєш, це був Назім?

– Три його брати втекли. Мабуть, для того, щоб помститися Бекіру-афянде за брата. Їх шукають. Буде кров. – Осман скривився.

– У пана Бекіра є могутні вороги?

– Ні, всі з ним хочуть товаришувати. Він могутній. Колись люди в Коктебелі вирішили возити контрабанду самі. Бекір-афянде попередив їх. Вони вбили двох людей Бекіра-афянде. А потім зникли. За кілька днів море викинуло на берег кілька тіл. А куди поділися човни з товаром, ніхто не знає. Більше ніхто не йшов проти Бекіра-афянде. Навіть руські його поважають. Коли почалася війна, його арештували. А потім випустили. Бо без нього на узбережжі почався безлад. Бекір-афянде тримає тут порядок. Він будує школи та мечеті, допомагає бідним. Він хороша людина, хороша і строга.

Я слухав свого провідника, дихав розігрітими за день степовими травами. Ніде мені так добре не дихалося, як на яйлі. Ми переїхали її, але спускатися не стали, бо схил поріс деревами, що затуляли місяць, там було темно. Заночували на краю яйли. Осман швидко зробив невеличке вогнище, поставив чавунок, який возив із собою, закип’ятив воду, ми заварили місцевих трав, поїли лаваша з бринзою. Потім лягли просто на землю, підіславши сідла під голову і вкрившись ковдрами. Непогано виспалися. Коли тільки почало світати, поїхали.

Ще по прохолоді доїхали до Туака. Я попросив Османа спитати про відпочивальників, які б брали коней та їздили самі в гори. Таких не виявилося. Ми заїхали до родини Валїї. З нею розмовляти нам не дозволили, батько ж нічого не знав, дивився на мене підозріливо. Ми поїхали до сусіднього села Куру-Узень. Спитали там про відпочивальників на конях. Виявилося, що один чоловік брав позавчора коня і на цілий день їздив у гори. З ним був довгий мішок, із якого стирчав сачок. Начебто чоловік ловив метеликів. Він поїхав уранці, повернувся увечері, після чого одразу поїхав до Алушти. В ніч. Його описували як високого, чорнявого чоловіка з вусами. Ми знайшли візника, який віз того чоловіка. Візник розповів, що чоловік весь час мовчав, а виліз у центрі Алушти. Розплатився п’ятіркою, у візника не було решти, поки він бігав міняти гроші, чорнявий пішов, не дочекавшись. Дивно якось усе це було.

– Їдьмо до Алушти, – наказав я.

Дорога була під морем, часом відходила, минаючи гори. Іноді нас обганяли машини, але було їх тут небагато. Більшість автївок крутилися біля Ялти, а цей край вважався дикуватим. Коли приїхали до Алушти, то перевірили, де виліз вусатий. Розпитували торгівців, чи не бачили його. Вони не бачили. Ми зайшли поснідати, замовили по кілька чебуреків (це така смачна татарська страва). Поїли і поїхали до готелю «Пігмаліон». У залі першого поверху я побачив хлопців у чорних костюмах і широкополих капелюхах, уже знайомих мені з Одеси. Вони почитували газети і чогось чекали. Я дізнався, що хлопці оселилися тут учора, сиділи в готелі, на море не ходили, дівок не запрошували, вина не пили.

– Дивні якісь відпочивальники, на ідиші балакають, – розповів мені портьє, підбадьорений двома рублями.

– Жиди, чи що? – спитав я.

– Ну а хто б іще на ідиші балакав? – усміхнувся портьє.

Я ще спитав, чи не приходив чорнявий та вусатий ловець метеликів, але такого тут не бачили.

– Вони обід замовили, з шампанським. Мабуть, щось святкуватимуть, – повідав портьє.

– На скількох обід? – поцікавився я.

– На двадцять чоловік.

Це означало, що святкувати зібралися разом із паном Бекіром. Я пройшовся готелем, не боявся, що мене впізнають, бо засмаг і схуд, відростив бороду.

Вийшов, сказав Осману тримати коней напоготові. Десь уже по обіді до Алушти приїхав пан Бекір. На двох автах, із охороною. Я не ліз йому на очі, вирішив подивитися з відстані. Пан Бекір зайшов до готелю, його зустріли ті хлопці в чорних костюмах. Вони пішли в окремий номер, сиділи там довго. Потім із номера вийшов один з приїжджих. Я рушив за ним. Він сказав портьє, що можна подавати обід, далі пішов до чорного ходу. Я за ним. Чоловік проліз через паркан і вийшов на іншій вулиці, потім повернув у якийсь двір. Я ледь за ним устигав. Обережно зазирнув і побачив, що чоловіка чекали двоє вершників. Судячи з одягу, татари. Один із них був одноокий. Чоловік щось сказав вершникам, вони кивнули і нагнали коней. Чоловік повернувся. Це все дуже мені не сподобалося. Але за вершниками я вже не встигав, тому теж пішов до готелю. У залі відкорковували шампанське. Десь за півгодини пан Бекір вийшов з охороною, сів до машини, одразу рушили. Добре, що в місті швидко не поїдеш, тим більше у курортному місті влітку. За два квартали я наздогнав пана Бекіра. Віддав коня Осману, наказав їхати за нами, а сам стрибнув до авта.