Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Два роки. Та ще по такій статті, що з інституту вилетів без права поновлення. Плюс судимість - вона на ті часи біографію не прикрашала. Мамуня тоді бігала по селу, кричала, що це студенти винні, вони її синочка згубили, бо тепер він ніколи вищої освіти не одержить. Все голосила: понаїхали тут, понаїхали! А що дівчині життя скалічене тим рубцем на все обличчя - то її не зачіпало.

- Відсидів, кажете, два роки, а що потім було? Де сімейка поділася?

- А таки поділася. Тільки-но старого у відставку спровадили, а сина - по етапу, батьки спакувалися, хату продали та й кудись виїхали. Різне люди казали. Хтось їх у області бачив, хтось у Львові, а хтось начебто навіть у Києві здибав. Потім наша районка надрукувала на останній сторіночці некролог. Мовляв, пішов із життя учасник революції, громадянської та вітчизняної воєн… туди йому й дорога. Але ж довго жив, паскуда! Дуже довго.

- Нам батько розказував, що старий Рейтаровський на сорокаріччя Перемоги заскакував. Сфотографувався з ветеранами і начальством - та й назад. А жінка його навіть з машини не вийшла.

- А я на такі заходи не ходжу. Хоч і кличуть. Мені на тих липових ветеранів, що як зійдуться, то починають на нещасних афганських хлопців наскакувати, самі знаєте… не те що бачити, на одному гектарі спиною стояти гидко.

Я зрозуміла, що мав на увазі старий Чижевський. В нашій районці десь у ті часи був надрукований лист такого, з дозволу сказати, ветерана. Мовляв, що це таке, тільки й чути: афганці, афганці… про нас писати треба! Це МИ батьківщину рятували, а ці - на чужій землі воювали, тож на славу не заслужили. А того, що цим хлопчикам політики-маразматики, котрі в Афган встряли, ні за що ні про що життя поламали - цього той писака не врахував. До речі, як розібралися, то справді з’ясували, що він усю війну в Ташкенті просидів, на продуктовому складі.

У нас і досі згадують, як після того листа в газеті Йосип Станіславович поїхав до району, зайшов до першого секретаря і мовчки пожбурив йому в голову свій партквиток та ветеранське посвідчення. Потім повернувся у Великі Колоди і перестав виходити на люди.

Секретар щось там смиконувся щодо публічного вигнання “відщепенця” з партії, але майже одразу зазнав нового удару по партійній репутації. Цього разу від контуженого афганця, котрий зайшов до нього в кабінет, переставив горщик зі столітником з табуретки на підвіконня і без коментарів розтрощив казенну меблю об голову секретаря. На цьому керівна і рушійна сила у нашому районі припинила свою діяльність.

- Є ниточка! - знову засовався на стільці Шериф. - Сьогодні ж пошлю запит на розшук отого недовченого синочка! Маріє! Ти розумієш? Версія ж є! Мотив! Підозрюваний! Та ми з тобою його враз розкрутимо!

- Я тобі дам “ми з тобою”! - озвався Павло. - Це тобі не агітатора з-під Маньки з Ганькою витягати. То ж не людина - вовчара! Горло перегризе - і моргнути не встигнеш!

- А хто тобі сказав, що Марія його брати піде? Її справа - думати!

- Слухай, Олексію, добре влаштувався! Марія тобі думає, ти на нові погони заробляєш, а я вам хто? Табуретка для столітника?

- Хазяїн у домі! - дуетом сказали ми з братом.

- Це ви Коханому розкажіть. Бо він сьогодні мені так і видав: оце зараз із твоїх рук поїм, а завтра ти до мене й не підходь. І родичеві своєму це передай, котрий мент.

- Розумієте, Йосипе Станіславовичу, Коханого, коли він не в гуморі, вкоськати можу тільки я, м’якою жіночою рукою. Решта - таки справді й не підходь!

- Скотина - вона краще від людей знає, хто в домі хазяїн, - хмикнув старий учитель. - Добре, дітки, потішили старого, пошанували… але вже піду я, либонь.

- Йосипе Станіславовичу, - озвався Олексій, - ви не хвилюйтесь, я вас як привіз, так додому і відвезу. Бо чого це вам поночі, та ще й пішки.

- Хочеш сказати, що один уже додому не дійшов?…

- Вибачайте, хочу! Береженого Бог береже. До речі, про останню зустріч зі старим Рейтаровським… ви ж обіцяли.

- О, слухайте, це взагалі був анекдот. Зібрали якось нас, ветеранів до дев’ятого травня на круглу дату: чи то тридцять років Перемоги, чи то сорок від початку війни. Точно вже не пригадую. Але не в вісімдесят п’ятому, бо Брежнєв ще був живий. Стоїмо під райкомом, щоб на мітинг іти до пам’ятника Леніну. Аж тут підкочує машина і з неї вилазять старий Рейтаровський із ціпком і його сучка. Господи, скільки вона у мене свого часу крові випила! Так от, вилізли, пришкандибали до нас, привіталися, до гурту, питають, приймете? А ми їм - ну, раз уже приїхали… коли дивимось, а у скаженого комісара на лацкані новенький значок ветерана Другої гвардійської армії. Це в котрій Брежнєв служив. І не тільки ми це помітили, а й наш начальник районного кадебе. Глянув уважно так на значок, а потім на Рейтаровського. Той раптом почервонів і пошкандибав за ріг, начебто до нужника з дороги. Повернувся вже без значка. Отакий момент!