Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Який іще натяк? Листа написав зі щиросердним визнанням?

- Хитріше! Він, бачите, після виходу на пенсію в області жив. У хорошій квартирі з гарячою водою, теплим туалетом, а заповів аби його поховали у нашому селі і не де-небудь, а саме поряд з могилою вчителя Панченка, якого він на тридцять років пережив. Родичі подивувались, але так і зробили. Тепер поряд лежать.

- Кажете, знав щось? То може, родичів розпитати? Чи однопартійців колишніх?

- Де ті родичі, де та партія. Він що ще попросив: аби я особисто від його імені перед сином Панченковим вибачився за нього. Мовляв, узяв свого часу гріх на душу. З ним і на той світ іде. Там, казав, покійного Трохимовича перепросить, а я щоб тут синові все пояснив. Це скільки вже років Сталіна з Берією не було, а страх лишився. З нормальних людей тхорів робив.

- Передали вибачення?

- Не пам’ятаю, чесно. Спочатку, самі знаєте, якраз тоді у мене з сином горе було… а потім, тільки-но почав до тями приходити - Ольга Петрівна моя від мене до сина пішла… От добре, що нагадали! Піду, перепитаю, а як забув - то сам вибачусь.

- Не вдасться, Йосипе Станіславовичу. Хіба не чули? Та все село говорить, що молодший Панченко десь зник.

- Як зник?

- Був у районі, мав уже додому повернутися - і десь по дорозі зник.

- От що значить я три дні, поки мороз, із хати не виходив… То я вам ось як скажу: шукайте і трусіть сина Рейтаровського, трієчника нещасного. Він відомстив! Сучий потрох!

- Та чекайте, відомстив він Григорію Трохимовичу. А до чого тут Семен Григорович? Він же йому трійку не ставив!

- Е, там теж історія була! Своє він таки відсидів, малий Рейтаровський, тільки за іншу справу.

- О! Вже гаряче! - засовався на стільці Шериф. - Щось схоже на мотив вимальовується! Розказуйте, Йосипе Станіславовичу, що воно з молодшим Рейтаровським було?

- Пам’ятаєте ті часи, коли по колгоспах щоосені студентів із міста розвозили? На битву за врожай. Буряки, кукурудза, соняшники. Бо своїх колгоспників ледь на начальників вистачало. Комірники, бригадири всілякі. А рученьками працювали студенти і школярі. То замість першої чверті була суцільна трудова повинність. І в школах, і у вузах.

- Ну, я це ще застала, а от Олексій уже - нове покоління.

- То уявіть собі: осінь, якщо я не помиляюся, шістдесят сьомого року. Студенти-філологи з київського університету збирають кукурудзу - замість вчитися. Цілий місяць. Якось так вийшло, що в групі були переважно дівчатка. Поселили їх по хатах, годували на бригаді, за роботу, ясна річ, їм не платили, а норму питали. А та норма - для здорового дядька, а не для вутлої студенточки. То ввечері ледве ноги тягли. Одна радість - в неділю до клубу на танці сходити.

А в селі, крім школяриків, зважте, жодної молодої людини. Всі прилаштовані в обласному центрі або, як мінімум, у районному ПТУ. Головне - аби не до колгоспу. В колгоспі саме начальство - батьки отих петеушників і старі люди.

Місцева молодь сповзається у село на вихідний - перехопити харчів, а головне - випити і погуляти. Випивши, йдуть у клуб, де на честь студентства мають бути танці. І починають задиратися з їхніми хлопцями, мовляв, чого ви сюди приїхали, це наше село! А ті хлопці - переважно здорові мужики, що вже відслужили в армії, тому, хоч їх і менше, але без особливих зусиль викидають місцевих хиляків за двері.

А тут, як сніг на голову - Зінько Рейтаровський із дружками. І п’яні добряче.

- А він де взявся?

- Хіба я не казав? Він із тією трійкою, що йому Трохимович у атестат впаяв, звісно, перший рік нікуди не поступив. Конкурси тоді були такі, що часом і золоті медалісти пролітали. А на другий рік уже армія підпирала. То його батько по якихось там своїх зв’язках до нашого обласного педінституту приткнув. Ясне діло, щосуботи синок - до тата з мамою, поїсти-поспати, сидори напхати - і вйо назад! А пити він почав іще у школі. Та все татко прикривав. Тож воно зовсім розсобачилося. Потяг одну студентку, як той лантух, танцювати. А вона: з п’яними не танцюю! І що ж він, сволота, робить? Виймає кастет - і по обличчі її. Та ще й кричить: ти знаєш, хто я? Ну, тут хлопці київські підскочили, а дружок цього хулігана замість його швиденько відтягти, теж кулаками розмахався, не одного зачепив, доки обох не вкоськали.

- А студентка як?

- Рана глибока виявилась, аж до кістки, крові повно, струс мозку, як потім у лікарні встановили. Довелося рану чистити і шви накладати. Доки шукали транспорт, доки в район привезли, доки чергового добудилися - то вона вже й непритомна. А вранці з’ясувалося, що старий Рейтаровський уже скрізь, де треба, побував, усім рота заткнув, кого треба - підмазав. І як почали студенти скаржитися, то їм у міліції кажуть: який кастет? Вона ж на полі спіткнулася і вдарилась об комбайн! Виробнича травма, у нас навіть свідки є! Ви тут дуже вчені, понаїжджали і ображаєте заслужених людей. Це ще треба подивитися, кого притягати - і за хуліганство, і за наклеп.