Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Тату, щось ви, як для шістнадцятирічного пацана, забагато про це вбивство знали. Чи не цікавилися пізніше?

Свекор від прямої відповіді ухилився.

- Така вже у старих людей пам’ять. Я от часом не згадаю, куди щойно окуляри запроторив, а вночі, як не спиться, пригадую кожного, хто і сорок, і навіть п’ятдесят років тому у Великих Колодах жив, як його звали, що він носив і де його хата стояла.

Свекор уже налаштувався далі попригадувати старі часи і принагідно переповісти найсвіжіші теленовини, але Шериф раптом послався на якісь невідкладні справи і рушив до дверей, та ще й мене за собою потяг. І що характерно - той машинопис прихопив із собою, не питаючи дозволу. Якийсь час ми вулицею йшли мовчки, потім Олексій раптом поцікавився:

- Слухай, ти тоді, в шістдесят п’ятому могла б тут жити? Без телевізора, з одним репродуктором, без маршруток до райцентру, до області, до Києва і навіть до чорта рогатого? Без генделиків, де можна купити те, що потрібно? І без черги? Без домашнього телефону, не кажу вже про мобільник?

- Скажу чесно - мені й зараз часом думається, чи не даремно я сюди з міста повернулася? А тобі?

- А я не думаю! Я тут мушу жити і працювати. Ну добре, біс із нею, філософією, скажи краще, як тобі ця “детектива” - чогось варта?

- Ну добре… чи погано? - не знаю… вся ця сива давнина, може, комусь і цікава. Але тобі хіба нема чого робити, крім оцю графоманію перечитувати? Знову тебе питаю: до чого тут міліція, якщо сорок років тому хтось убив… ну, не порося, прости мене Господи, а людину? Нехай навіть поважану людину. Ти ще влаштуй слідство, хто саме Дем’яна-конокрада в балці на смерть затовк. Замов цю, як її, ексгумацію, поклич за свідків бабу Химку з бабою Гапкою. Вони тебе навчать, навколо чого ще треба голим побігати, щоб самого Дем’яна допитати.

- Сестричко, я тобі дивуюся. То ти мені дірку в голові робиш за повну відсутність слідчих талантів, а то раптом серед дерев лісу не бачиш. Розумієш, колись, ще за недорозвиненого соціалізму, безкарно вбивають порядну людину. І справу, судячи з усього, благополучно заминають. А через сорок років у тому ж населеному пункті - чи майже в тому ж - безслідно зникає син колись безневинно вбитого. Що характерно - теж учитель і теж поважана людина. Що це?

- Містичне співпадіння. Бо сьогодні за трійки в атестаті вже нікого не вбивають. Навпаки, спасибі кажуть, що хоч якось та вивчили. Та вже й трійок тих немає…

- А якщо без містики? Пригадай: офіційна версія стосовно вбивства з метою грабунку, судячи з усього, шита білими нитками. Зараз би вона й до районного суду не дійшла.

- А строк давності?

- Знаєш, мені нещодавно якраз довелося цим питанням зайнятися. Колись було просто: скажімо, за вбивство належало п’ятнадцять років або розстріл. Міліція нічого не знайшла, вбивця десь рівно п’ятнадцять років тихо пересидів, за цей час навіть правил дорожнього руху не порушував.

- Такого не буває.

- Як вища міра світить, то буває. Бо - як там написано: “Строк давності переривається скоєнням нового злочину”.

- Добре, зрозуміла. Вбивця нікого більше не вбив, не вкрав, сусідам курей не труїв, тільки п’ятнадцять років дрижаки ловів од страху. І що?

- Наступного дня після закінчення строку давності йде до міліції, пише явку з повинною - і на свободу з чистою совістю! Міліція закриває старезний “висяк” і від радості за підрихтовану статистику гопки скаче. А от сьогодні - дзуськи! Відновлюється слідство, передається до суду. І тільки суд вирішує - віддати злочинцю належне за його старі справи чи застосувати строк давності.

- То що виходить?

- Виходить те, що нам із тобою не вистачає фактів. Будемо шукати.

- З якого кінця?

- З усіх, сестричко, з усіх.

- Ну, наприклад? Що ти збираєшся робити? Шукати людину, яка зникла на цьому тижні чи з’ясовувати, хто вбив її батька аж сорок років тому? А може, ти заразом розслідуєш, хто це у тридцять другому “скаженого комісара” підпалив? Пропоную версію: Панченко-старший, якому на той час було… одинадцять років! Нормально. Що скажеш?

- Завтра скажу. Сьогодні вже голова не варить.

І тут мене раптом як за руку хтось вхопив і зупинив. Прямо посеред вулиці стою - і мовчу. Братик навіть злякався:

- Ти чого? Що сталося?

- А ти не зрозумів?

- Що саме?

- Те, що Панченка-старшого саме отут десь і вбили. Он вона - колишня вулиця Жовтнева, а це колишня Леніна. А он - усе той же Озерний провулок. І навіть колишня бібліотека все ще на місці. Стоїть. Правда, без книжок, без вікон і без дверей. Але ще не впала. Тобі не страшно?