Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Тю, маячня якась. Село ж не місто, кожен би одразу сказав: чого це ти в панченківському пальті ходиш? Але ти мені ось що скажи: якщо він лише вдарив учителя по голові і роздяг непритомного, то до чого ж тут убивство, та ще й з обтяжуючими?…

- О! Ось вам приклад службової дурні: “В заяві про явку з повинною обвинувачений показав, що він свідомо хотів вбити гр. Панченка Г.Т. з метою заволодіти його верхнім одягом”. Тобто, раз хотів убити, то це вже зумисність, а раз не добив і кинув непритомного і голого - то це вже обтяжуючі… Чого ви на мене дивитеся? Я згоден, за сорок років нічого не змінилося. І в першу чергу - деякі молоді самовпевнені дільничні. Так-так, сестричко, я маю на увазі себе, коханого.

- Олексію, що це на тебе накотило? Переїв, перепив чи перепрацював? Як казала наша з тобою покійна бабуся, до чого тут міліція, як грім порося вбив?

- А до того, що я, як зональний інспектор, мав би одразу збагнути, що крім спогадів про босоноге шмаркате дитинство у цього “писателя” були в руках ще й якісь документи - або з судової справи, або зі слідчої. Він же їх відкритим текстом цитує, хіба що без лапок. Десь він їх та брав!

- Хіба це проблема? Зробив запит до архіву, одержав дозвіл, прийшов, подивився, переписав чи навіть копію зняв.

- Перехрестись! Одна тисяча дев’ятсот вісімдесят шостий рік! Кого тоді пускали з вулиці до міліцейських, а тим більше - до судових архівів! Навіть із нас, ментів без ста двадцяти папірців на бланках і з печатками - і то далеко не кожного. А якщо у справі та ще й номенклатура була замішана, то вважай, що, як казала вже згадана тобою бабця, пиши пропало, читай - не вернеться.

- Але десь же цей сторонній дописувач щось та вичитав! Недаремно його до кадебе тягали.

Тут уже свекор втрутився.

- Діти, діти, де вас подіти? В чому проблема? Перескочте в район до мого приятеля і спокійненько розпитайте: що, де, коли, звідки. І не про спогади, а про документи. Бо він точно звідкись списав. У нього ця звичка ще в школі була - списувати. Може, тому просидів усе життя у нашій районці, а не де-небудь у Києві у “Сільських вістях”.

- Ну, ви скажете, тату! Для “Сільських вістей” ваш однокласник не такий уже й красивий.

- Хай буде - не в Києві, а в області. Головне - що не треба чужим розумом жити.

- Як ви, тату, у нас такі кмітливі, то давайте для початку свою версію.

- Не діждетеся. Я ж вам казав: мені на той час ледве шістнадцять було, а тодішні шістнадцять - це не сьогоднішні. Телевізорів не було, бо ретранслятор у області тільки через рік поставили. Кіно два рази на тиждень. Радіо - те, що зі стіни говорило. Репродуктор називалося. Працювало з шостої ранку до пів на одинадцяту, а потім з шостої вечора до півночі. Обласна газета приходила на другий день, московські і київські - аж на третій. Ну, а своя районна, щоправда, раз на тиждень, але про що там писали? Як відоралися, відсіялися, віджнивувалися. Як худоба перезимувала… ну і все таке. Але не це головне. От зараз навіть Маріїна малеча власну думку має і вголос висловлює - і щодо тата з мамою, і щодо діда з бабою. А тоді - не встиг рота розкрити, а тобі одразу: стули писок, ще замалий думати, за тебе старші думають, а твоя справа мовчати та дякувати.

- Ну та-а-ату… ви ж у школі історію, а не літературу викладали.

- А до чого це?

- Ми вам про історичні факти, а ви нам - ліричні відступи.

- Історичних фактів у мене, дітки, як кіт наплакав. Я взагалі один-єдиний раз у цей суд прорвався. Та й то хвилин на тридцять. Внесли мене разом із натовпом, тричі перекрутили, припечатали до стінки так, що я майже нічого не бачив, тільки чув, а потім суддя оголосив перерву, теж на півгодини, а після перерви суд взагалі відклали.

- Тату, а можна по порядку?

- Тримайте. Завели підсудного, посадили чомусь спиною до залу, а обличчям до сцени.

- Якої сцени, Назаре Петровичу? Де в суді сцена?

- Синку, а що, той наш, як ти його назвав, Шерлок Холмс чи Конан Дойль хіба не написав, що спочатку суд вирішили зробити відкритим? І проводили його у сільському клубі. Суддя з засідателями - на сцені, як ті орли на сучечку, прокуратура ліворуч, адвокат праворуч, але вже не на сцені, а внизу. Лави підсудних не було, поставили чомусь табуретку, а за нею замість спинки два міліцейських бовдури з охорони стоять. Так що ніхто цього бідолаху, крім судді, толком і не бачив. Ну що далі? Ще навіть звинувачення не зачитали, як устав адвокат і висловив недовіру судові. Народ аж ахнув.

- А чого ахати? Теж мені - дивина. Зараз це мало чи не кожен адвокат робить.