Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Олексію, як кажуть класики, дні ідуть, літа минають. От бачиш - навіть ти вже перепитуєш: а хто такий Рейтаровський. Ну, воруши звивинами, воруши!

- Зараз-зараз… щось таке древнє, сиве і… не пам’ятаю.

І тут до мене дійшло:

- Послухайте, так це ж нам про нього Бебель натякав! Та ще й у вас порадив розпитати. “Скажений комісар” - то це Рейтаровський?

- Саме так. Батько Зінька Наум Рейтаровський, скажений комісар або просто Паскуда. Було в ньому щось таке, що ним навіть його ж партійні начальники гидувати не гидували, але й у гості не запрошували, тільки у президію. І Зінько, оте зінське щеня - весь у тата. Що вони за одні, ті Рейтаровські? Як тобі сказати? Хто вони такі, де вони зараз, хто з них живий лишився? Про найстаршого, котрий Наум, сама тільки зла слава ходить, бо це ж скільки років, як він помер? Дайте подумати…

- А це чи не той самий, яким наші бабусі нас лякали, комісар з наганом? - згадала я. - Так його вже сто років, як прикопали.

- Та які сто, десь так зо двадцять. Довго жив, холєра. Хвастав іще: я ровесник віку, я хрещеник революції! Хоча що він у ту революцію робив і в громадянську війну теж - невідомо. Старі люди казали, об’явився у нас на початку двадцятих - у довгій такій шинелі аж до землі, в будьонівці, з наганом і заходився совєтську власть встановлювати.

- Все, згадала! Я з його синочком колись перемкнулася у випадковій компанії в Києві. Він від мене добряче старший. Пригадую, ще вихвалявся, що батька, мовляв, на одній знаменитій картині намалювали і вона в Музеї українського мистецтва висить.

- Була картина. За радянської влади в кожному підручнику історії її друкували. Називалася “Перший комсомольський осередок на селі”.

- От-от, вона. Зіновій Рейтаровський ще казав, що отой худий у шинелі з червоним бантом, який поперед усіх грязюку місить, то його революційний тато.

- Бреше він, як найнятий. То не його батько, а художника. Вони обидва з наших країв - і той, художників, таки справді і в революції був, і в комсомолі змолоду. А старий Рейтаровський як на кого з тої картини схожий, так на куркульського синка з круглою мордякою і в смушковій шапці, що на тину сидить і насіння дзьобає.

- Темне діло, ця історія. - встряв Шериф. - Зараз уже, напевно, і не добереш, хто насправді кров проливав, а хто на тину сидів і насіння дзьобав.

- Не кажи. Люди все пам’ятають. От коли цей старий Рейтаровський дуба врізав, так товариші з райкому в увічнення пам’яті його іменем вулицю назвали. В наших же Великих Колодах. І що? Таблички рівно один день протрималися. А вночі хтось не полінувався здерти всі до одної, поламати об коліно, скласти перед сільрадою на порозі та ще й припечатати зверху купою свіжого лайна. Начальство вулиці, щоправда, назад не перейменувало, але нові таблички замовляти не стало.

- Зрозуміли натяк. Але ж як не крути, але перші колгоспи у нас у районі таки він створював?

- Ну, це так називалося “створював”. А насправді - заганяв людей: і кулаком, і матюком, а то й прикладом межи плечі. А як хтось рипнеться, його одразу в “підкулачники” - і за Можай. А коли перед голодовкою у нас у селі храм Святого Миколи закривали, то ніхто з людей не погодився хреста з куполу скидати. Так цей Рейтаровський сам видряпався! Люди його проклинали, а начальство натомість на кожній нараді у приклад ставило. І хитрюще ж стерво: в голови колгоспу не подався, бо знав, що як не так, то у нього першого голова полетить. У вічні парторги записався.

- А що люди?

- Ти ж наших людей знаєш. Терпіли. Думали: або Рейтаровський перебіситься, або влада порозумнішає. Але коли одного дня побачили, як комісар священика, рабина і ксьондза на одному полудрабку в районне гепеу відвіз!… сиділи, бідолахи, як горобчики, обійнявшись і кожен по-своєму молився. Так слід по них і згинув. Отоді хтось забив комісарові вночі двері й вікна і підпалив. Так він, як вужака, через комина втік. Тільки підсмалився трохи. Чекісти ходили селом, мов ті боцюни, всіх на допити перетягали, та й не по разу, та так нічого й не знайшли. А “погорілець” у тридцять третьому відігрався: так план по хлібозаготовкам перевиконав, що не те що собаки живого - людей у селі не лишилося.

- А що він у війну робив?

- Знову ж таки, діло темне. Із села здимів, ледь німці кордон перейшли. А повернувся десь аж у сорок сьомому. Кульгавий, із костуром і на піджаку - пару медальок брязкає. Та чекайте!… У мене ж в альбомі фото є. На сорокаріччя Перемоги знімалися - у вісімдесят п’ятому. І десь одразу потому цей вічний комсомолець і помер.