Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Точно.

- Ну чого ж не пам’ятаю. Той, що мені Черчіллем голову морочив… і ще про якийсь роман говорив.

- Так я його найшов, романа отого! Через те й кличу, бо воно може й напряму, але якимсь боком до зниклого Панченка тулиться.

Роман виявився тоненьким, сторінок на сорок машинопису, ще й десь із четвертої закладки. Папір за ці двадцять років пожовк і пахнув цвіллю. Деякі слова важко було розібрати, тож довелося добряче напружувати очі. Я брала від свекра по сторіночці, прочитавши передавала Олексієві. Він, у свою чергу, не просто уважно вивчав текст, а ще й робив у службовому блокноті якісь помітки.

Години через півтори, коли в очах уже було наче піску насипано, процес читання, на щастя, завершився. Ми з братиком перезирнулися і одночасно сказали:

- Ну, як?

- Ти перша кажи. У тебе логіка нестандартна. Я вже потім.

- Ну що - як відкинути всі ті розумування стосовно неминучого торжества справедливості і дитячі спогади автора про те, як він у дитинстві босоніж бігав і ліпив після дощу пасочки з грязюки, то вимальовується картинка сторінки на півтори. Ну, дві від сили. Даремно він на Коротича наговорює.

- Так, - погодився Шериф, - доказового матеріалу, як кіт наплакав. А головне - без експертів нічого не добереш. Часу скільки пройшло!… двадцять років від написання і сорок від убивства. Можна, звичайно, автора залучити, але боюся, що почуємо від нього щось на взірець…о, сторінка десята. “Пройшло вже дев’ять років після історичного двадцятого з’їзду, на якому партія на повний голос сказала людям те, про що самі люди досі боялися говорити навіть пошепки. Були відновлені ленінські норми суспільного життя і соціальна справедливість повернулася в наше повсякденне існування. Та наскільки важким був тягар минулого. Навіть для людей досвідчених, розумних і загартованих життям!” Кінець цитати. Далі читати?

- Спасибоньки, не треба. Я цього перегною ще в школі наїлася… тату, вибачте. То не про вас і не про ваше викладання, а про підручники з історії СРСР. Мені особисто інше сподобалося. Хочеш, процитую? “І все ж, незважаючи на всі хитросплетіння епохи, примудрилося наше село зберегти свій своєрідний тихий затишок і чистоту, як і колись, після кожного дощу, як яскраво виблискує на сонці численна зелень, що затоплює всі вулиці, а в старому ставу, облямованому очеретом, весело грає риба і так же весело продирається крізь предковічні валуни льодовикового ще періоду наша чиста річечка”.

- Одразу видно, писав і плакав… сліди від сліз збереглися?

- Хіба що на першому примірнику. Тому, який він спалив. Як Гоголь свої “Мертві душі”. І це єдине, що поєднує обох письменників. А, ні, Гоголь, пригадується, теж поїсти любив.

Як і слід було чекати, на цьому місці втрутився свекор:

- Ану, годі знущатися над старшим поколінням! Поживете стільки ж, як він, побачу, що ви напишете: “Заповідаю свою стару кобуру онукові…”. До речі, як онука плануєш назвати?

- Кого?!

- Онука.

- Дядьку Назаре, помилосердствуйте! У мене ще дітей нема, а ви вже з мене за онуків жили тягнете.

- За твоєю роботою мама точно не дочекається від тебе ні її онуків, ні твоїх. Не буде кому й заповіта написати.

Шериф почухав носа.

- Що янапишу, - хмикнув він, - я вже сьогодні знаю. Щось таке, що й зараз щодня малюю: “Труп громадянина Н. лежав у напрямку північ-захід з витягнутими вздовж тулуба ногами”. Або таке: “Підозрілого було підстрелено під час спроби самогубства з мосту”.

- Тьху на тебе, Олексо!

- Навзаєм, Назаре Петровичу!

- Обмінялися люб’язностями. А тепер давай, братику, витягай із цієї графоманії всю, як ти кажеш, доказову частину, а я потім додам свої емоції. Тату, у вас є що сказати? Я здогадуюся, що ви цей рукопис ще до нас перечитали.

- Як казали в мої часи, дорогу - молоді, а старим - повага. Я вже якось потім…

- Ну що, - енергійно розпочав Шериф, - якщо перекласти всю цю, як ти натякаєш, сестричко, дурню на нормальну мову міліцейського протоколу, то ми матимемо приблизно таке: “Такого-то жовтня 1965-го року на розі вулиць Леніна, Жовтневої і провулку Озерний було зафіксовано у стані непритомності громадянина Панченка Григорія Трохимовича, вчителя великоколодівської середньої школи, 1922-го року народження, члена КПРС, ветерана Великої Вітчизняної війни, одруженого, прописаного по вулиці Садовій 9 ес-ем-те Великі Колоди. Первісний огляд місця злочину встановив, що гр. Панченко став жертвою розбійного нападу, в результаті якого йому було завдано важкі тілесні ушкодження, - цитую, - “в район трошки вище потилиці голови”. Як не вмів наш брат мент протоколи складати сорок років тому, так і не навчився.