Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- То нехай Бахур повені боїться. Він зі своєю ледачою Докією - пара цвай. Ліньки було зайвий метр качок до річки гнати, так вони свою халупу біля самої води приткнули. От побачите - попливуть вони колись за течією разом із дітьми, козами і подушками. А у мене і хата ціла буде, і консервація навіть у спеку не бабахне.

Отут Шериф нарешті й згадав, чого ми, власне, прийшли до Пащенка:

- До наступної консервації, дядьку, як і до торнадо ще дожити треба. А проблема у нас уже сьогодні. Може, ви за вашими земляними роботами головну новину не чули, але - Семен Панченко пропав.

- Котрий вчитель?

- Котрий вчитель. Що думаєте, чи може, чули щось таке?

- А що люди кажуть? Тільки не той стукач, котрий вас сюди привів, а ті, котрі нормальні. Бо ж я вчителя не вбивав і в погребі не закопував. У мене це, як його - алібі.

- Яке алібі? І звідки ви знаєте, що Панченка вбили - і коли саме? Я ж тільки сказав - зник.

Старий Бебель образився:

- Майоре, не тули горбатого до плоту, чи я не здогадуюся, що мій дорогий сусід міг на мене наплести! Але мені з Панченком ділити нічого! А щодо алібі - то я зараз шкільного атестата вам покажу. Там у мене тільки дві п’ятірки - одну Панченко поставив, а друга - зі співів. Ви людей попитали? Окрім цього гебельса, що на мене показав…

- Дядьку, вибачайте, може я й справді щось не те сказав. Бо то служба у мене така. Але ви правильно кажете: людей треба питати. Так ото ж і питаю - вас першого.

Бебель на те і Бебель, щоб отак одразу на лестощі не купитися.

- Ой, чи першого? - хитрувато примружився він. - Та ні в жисть не повірю, що наші народні месниці до вас іще з ночі стежечку не протоптали! Хоч щось путнє сказали? Бо як від вас ішли, то так сперечалися, що на нашому кутку було чути.

- Сказали. Що мені женитися пора.

- Стервозні бабці, але тут я їх підтримую. А що про вчителя?

- Та гріх навіть повторювати, сміятися будете. Спочатку на покійників грішили, а потім - на вовкулаків. Звісно - що старе, що мале…

- Не кажіть! Бо щодо покійників, то це, вважайте, в саму точку. Якби я сам не вичитав у нашій районці, як вона ще виходила, що один паскудник нарешті помер, то одразу подумав би на нього. Таких, як він наш замполіт у полку обзивав “ізвєрги роду человєчеського”.

- А що, Панченко до цього “ізвєрга” щось мав?

- Мав, тільки не він, а Григорій, батько його, як ви пам’ятаєте, теж учитель. Та ви не пам’ятаєте… Це ж він уже років сорок на тому світі. От його, Григорія - точно вбили. Навіть суд був.

- А покійник, про якого ви кажете, прізвище-ім’я-по батькові мав? Хто це - конкретно?

- Конкретно - Паскуда.

- Що, прізвище таке?

- Нє, партійна приналежність. От хай Марія у свого свекра порозпитує, кого в нашому селі люди “скаженим комісаром” звали і чим йому Семенів батько насолив. Та хіба він тільки на старого Панченка зуб мав? Таким, як отой комісар, на Страшному суді до Господа й дійти не дадуть - воскреслі його одразу на вила візьмуть! Точно! Я все сказав, пішли мою роботу дивитися.

Звичайно ж, бо куди дінешся, мусили ми разом із Бебелем спуститися до його “торнадосховища”, оглянути, похвалити та й подивуватися. Потім вилізли, шугонули Бахура якомога далі, а братик ще й статтю йому пообіцяв пришити: за наклеп і свідоме введення слідства в оману. І помчали вистрибом по морозу - назад, грітися.

На ходу, точніше, на бігу братик таки встиг висловитися:

- Знацця, що ми тепер знаємо?

- Ми знаємо, що ми нічого не знаємо.

- От Бебель! От хитрюга! І про своє алібі сказав, і про Страшний суд, а хто такий “скажений комісар” і куди його притулити, то це вже ви, дітоньки, самі у старших попитайте. А про що питати, коли він уже помер, отой скажений?

- Не знаю. Але у тата нашого спитаю. Не відкладаючи. Доки ти з підлеглими замети перекопуватимеш.

… А коло Шерифового офісу вже чекали наступні добровільні помічники зі своїми версіями, які неодмінно треба було перевірити по гарячим слідам. Олексій, щоправда, мене відпустив, але ввечері завалився до нас - змерзлий, голодний, злий і страшенно втомлений. Тому після двох “стопочок” і двох полумисків борщу заснув мало не за столом. Павло тихенько перевів його на диван, вклав і укрив кожухом. Шериф щось замуркотів крізь сон і раптом, наче й не спав, спитав:

- Марусю, а ти давно Федю Тищенка бачила?

- Недавно. Заспокойся: він ночами на вовка не перекидається і на місяць не виє. Лежить у районній лікарні з виразкою, під наглядом лікарів. Я так розумію, через виразку й козятини не їв, бо вона й на здоровий шлунок важкувата.