Валерій Лапікура: Вовкулаки не пройдуть

Тут автобус повернув в об’їзд, проїхав кілька кілометрів і зупинився. Ми вийшли розім’яти ноги. І от дивина: точно знаємо, що ніколи в цих місцях не були, так чому ж вони нам такі знайомі?

Придивилися уважно: маленька заправка, коло неї порається дядько, якому допомагає синок-підліток… трохи далі - генделик, із військового намету з маскувальною сіткою перероблений… за генделиком будочка “на два очка”…

- Слухай, це ж наші Великі Колоди!

Де ми знайшли село, котре, як самі вважали, вигадали, зліпили з багатьох сіл, у котрих нам довелося побувати? В якій області? Відповімо словами нашої героїні: “Ой, та яка різниця, всі ми - українці”.

І всі ми варті, щоби про нас і життя наше писали те, що є, а не вигадки всілякі. Тому ми, Лапікура з Лапікурихою, дуже уважно прислухаємося до історій, котрі, як скарб найцінніший, дарують нам наші земляки - у теплих розмовах за щедрим українським столом.

Відтак - щира їм подяка: Ростиславу Шерстюку, Олексію Лютаревичу, Віорелу Котику, Ніні Невмержицькій, Петрові Бровкові, дай їм Бог довгих і щасливих років життя. Славетному вченому-українознавцю Степану Павлюку з його дружиною Лесею - першим слухачам перших розділів повісті. І Науму Фірінштейну - світла йому пам’ять.

І нехай нам закидають, що наші герої надто прості, часом грішні… Головне - всі ми люди. І живемо серед людей. І раді всім, хто до нас по-людському.

А вовкулаки - не пройдуть!

03.06.2009