Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Головне - дали Зінькові довічне, а його синочкові, як злісному співучаснику, дванадцять років. А потім - і сміх, і гріх - бо синочок із татусем місцями помінялися. Останній з роду скажених комісарів на етапі власноручно задушив свого тата і поїхав відбувати покарання в ту колонію, звідки живими на свободу не виходять. А тата, кажуть, закопали десь, мов те стерво, на краю цвинтаря під номером замість прізвища. Як говориться у нас у Великих Колодах, і собаки не загавкали, і пугач не пугикнув.

Час іде, діти підростають, тільки політики в Києві не міняються. Все так же чубляться, прокльони один на одного сиплять, а головне - зі шкіри лізуть аби втрапити на телебачення і повихвалятись, як вони про людей дбають.

Ну якщо вже вони так, то чого дивуватися простим людям? Одного прекрасного дня баба Докія, Степанова теща прийшла до Шерифа на байбака скаржитися. Мовляв, вона таку гарну петрушку висіяла, так буйно зійшло, а він, бісова тварюка, в город забрався і всю стеребив. Вона йому: киш! А він сидить і дивиться, наче сказати хоче: як тобі треба, то йди, а мені й тут добре.

Олексій не встиг спитати, невже він і бабиному городові має ради давати, як вона ні сіло, ні впало раптом:

- Слухайте! А де це наші Манька з Ганькою?

От коли людей стосується, Шериф завжди “в курсі дєла”.

- А ви що, не знаєте? Манька ж втрапила на телебачення, в ту програму, де жінкам обличчя перекроюють і фігури рихтують. А Ганька там же прилаштувалася санітаркою. Мовляв, а раптом і їй там же щось обломиться.

- І що?

- Та що! Зустрів я її недавно. Ледве пізнав. Була баба, як баба, а стала щось таке… карикатура на тих, котрих для “Плейбою” знімають. Я її питаю: як справи? Ой, каже, добре, все гаразд! Знайшла собі спонсора. І що ж ви, питаю, будете робити? Ферму, каже, заведемо. Кроликів розводити. Тю на тебе, дурна дівко! Чи ж ото заради того, щоб кроликів розводити, то отак варто було пику перекроювати?

Минуло раннє літо, потім просто літо, вже і пізнє літо, котре за календарем осінь, до середини завертало. Якось уранці до нашої хати увірвався сусідський хлопчик, із тих, що де не посій, там вродяться:

- Тьо!… Дзвоніть швидше по мобільному до лікарні, бо бабі Софі дуже болить!

Я стривожилася. Справді могло бути щось серйозне: баба Софа вже кілька місяців рідко на людях з’являлася, та й то не на довго. Галя казала: не переймайтеся, все гаразд, то у мами настрій такий. Але я все ж - мобільний у кишеню, ноги в руки - і бігом на той куток. Баба Софа сиділа на ліжку, трималася за живіт і час від часу ойкала.

- Що сталося? Чимось притруїлися? Може ліків якихось дати?

- Та ні, ліки тут не допоможуть… То мені твої поради боком виходять.

- Які поради? - я аж отетеріла.

- А як із дідом любитися.

От тоді до мене й дійшло.

- То що - вже пора “швидку” викликати?

- Та мабуть… ой… доведеться дзвонити.

Подзвонила, назвалася. Пошуміла, щоб на другому кінці зрозуміли, що справа нагальна. “Швидка” приїхала, можна сказати, дуже прудко. Забрали хвору і навіть відрадили мене їхати з нею, запевнивши, що все буде гаразд.

А наступного ранку на всі Великі Колоди прогриміла сенсація: баба Софа народила дитинку!

- Ні, ну це ж треба! - обурювалася Степанова теща, - нікому ні слова, ні півслова! І як же це так, що й наша ясновидяча ні про що не здогадалася?

- По-перше, - укоськав її Шериф, - наша ясновидяча теж не зобов’язана всім доповідати, що і де вона бачить. А по-друге, правильно робила, що мовчала. Щоб якась нечиста сила не наврочила.

Це називається - порятував мій авторитет. І свій заодно.

Виникло питання: хто поїде провідувати породіллю. Дід Андрій - ясна річ, Галя, поривався Зять, але його залишили на господарстві. Олексій забезпечував транспорт, а мені, хоч розірвись, а їхати таки треба було: додавати солідності нашій маленькій делегації.

- Придане маленькому купимо на місці, - клопоталася Галя. - Возика…

- За возика Степан казав: не здумайте купувати, він подарує… Певно, в куми націлився.

- Тату, а що ми візьмемо мамі на передачку?

- Яку передачку?

- Кажу ж - мамі, поїсти.

- А що - хіба там не годують?

- Ой, ну ви їй Богу, тату, таке кажете. Наче не знаєте, що як у лікарні провідуєте, то треба щось смачненьке принести, що мама любить.

- Гм… вона оселедці любить. Кіло вистачить?

- Оселедці не можна. Вона ж груддю годує.

- Тоді - яблука. Відро наберу, то на всю палату вистачить.

- Ще б огірків на городі нарвали! - мало не заплакала Галя. - Ви хочете, щоб у дитинки шлунок зіпсувався?