- Ну, якщо ти така розумна, то підкажи, де я маю тих вовкулаків шукати.
- Як де? - почулося від дверей, -у Дем’яновій балці, де ж іще.
Ми з братом аж підскочили від несподіванки. Виявляється, обидві бабусі повернулись і з задоволенням підслуховували під дверима, як молодь перемиває їм кісточки.
Що ж до Дем’янової балки - глибоченької улоговини на півдорозі між залізничною колією і нашим селом - то нею лякали не одне покоління неповнолітніх неслухів. Та що там дітвору, коли навіть дорослі намагались, як стемніє, не потикатися у це зачароване місце і робили зайвий гак у кілька кілометрів через роз’їзд. А все тому, що в цій балці колись, ще за царя, сільські дядьки вбили конокрада на ім’я Дем’ян. Заловили на гарячому, коли він пильником коням залізні пута розпилював, але до поліції здавати не стали. Вивели у балочку і забили до смерті. Там-таки і закопали.
Відтоді це страшне місце офіційно вважалося нечистим.
Шериф отямився першим:
- Ну, раз ви так і не пішли, то заходьте знову. Чого вже там - через поріг балакати. Чому це ви раптом Дем’янову балку пом’янули?
Бабусі з відповіддю не поспішали. Знову зайшли до кабінету, поважно всілися, перезирнулись і лише тоді пояснили:
- А де ж іще нечисть шукати, як не в тій балці? Там же закладені покійники скільки років лежать!
- Які такі покійники? Чим закладені? Дем’яна маєте на увазі?
- Що то молодь: вже нічого й не знає. Закладені покійники - це ті, кого не поховали, а так, тільки землею прикидали. Без батюшки і без панахиди.
- Німці, чи що?
- Які німці? Німців у нас не ховали. Тільки в районі, та й то в сорок першому і з їхнім попом.
- І не німці то були, - перебила друга бабця, - а чехи. Бо як при Горбачові ту могилку впорядкували і хреста поставили, то посол приїжджав із Чехії, а не з Германії. А в Дем’яновій балці своїх прикопали. У тридцять третьому.
- Це тих, котрі від голоду померли?
Обидві бабці синхронно зітхнули:
- Гірше. Бо щоб ви знали, як почав у селі і на хуторах народ вимирати, то люди збунтувалися. Начальство побили і в льоху замкнули, а самі пішли до району. То їх начальство… ну, вже не наше, а те, більше, по дорозі перепинило, кажуть, заспокойтеся, все буде добре, вже з Києва комісія до вас їде на поїзді. То ви тут, у балочці зачекайте, вони ось-ось під’їдуть, ви їм усе розкажете.
- І що, приїхала комісія?
- Ага! Приїхала! На цьому, як його - бронепоїзді. І прямо по балці з пушок стали гатити. А потім іще солдати з вагонів повискакували і добили тих, хто ще ворушився. Земелькою зверху прикидали, колючим дротом обнесли - і гайда далі. Ну, дріт у війну народ потрохи розтяг, а неупокоєні душі і досі в Дем’яновій балці щоночі бродять. Отам, либонь, і Панченка перестріли. Бо то ж зі станції найкоротша дорога.
Мій родич зітхнув:
- Боюсь, шановні мої бабусі, що і у нашого вчителя найкоротша дорога, самі знаєте, куди, була зі станції. Або між станціями… це вже слідство покаже.
Бабусі ще би посиділи і поговорили, але ми їх делікатно випроводили. Не встигли вони вийти з будинку Шерифа на вулицю, як Вдовиченко-Бахур знову нагадав про себе:
- Товаришу, чи як вас там - пане майор, ми йдемо до Бебеля чи ви будете тут сидіти, а я пішов на вас писати?
Братику дуже вже хотілося, щоб він таки сидів у своєму теплому кабінеті, а набридливий Бахур пішов. І то так аби більше не втрапляти пану-товаришу майору на очі. Але служба є служба, тож Олексій встав, одягнувся, кивнув мені і ми рушили. На холод.
Те, що бабці розказали про Дем’янову балку, не йшло у мого братика з голови, бо ще зачиняючи за собою двері, він сказав:
- В одному вони праві: не знаю, як щодо нечисті, а щодо нас, живих, то недобре виходить. Люди життя поклали… Як весна прийде - візьму за душу і батюшку нашого, і сільську владу. Хай хоча би з панахидою і всім, що належить, хреста дерев’яного поставлять. Такого, як ви з Павлом коло сільради поставили.
- Розумна річ. Щодо весни. І щодо хреста. А що зараз будемо робити? Куди йти, де шукати?
- У Дем’янову балку, до чорта, до біса… Якби ж то! А доведеться до Пащенка теліпатися, мало не до колишніх Малих Колод. Причому, пішки, бо на морозі у мене машина не заводиться. Але я таки піду, бо якщо ще когось нечиста принесе зі своєю версією, то я точно збожеволію. І завию!… І когось вкушу…
- Я ваших намьоків не пойняв, - ображено буркнув Бахур.
- Слухайте, дядьку, - повернувся до нього Олексій, - все хочу вас спитати: то не ваша сестра?
- Хто?
- Таж Вірка Сердючка? Бо ж схожі… і розмовляєте однаково.
Читать дальше