Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Магічні слова “сестричко, виручай, бо вже гаплик!” мій братик вимовив назавтра мало не одразу після сніданку.

Першим, як завжди, з’явився до нашого Шерифа старий дядько Вдовиченко. По-вуличному, вибачайте, Бахур. Не подумайте, що він у нас якийсь там Дон Жуан, через якого жіноцтву проходу немає. Боже борони! За все життя дядько спокусив одну-єдину доярку Докію, сплодив із нею дітей, завів хазяйство. Начебто все - як належить. Та вся штука в тому, що дядько зі своєю Докією чомусь жили, як це зараз називається, у цивільному шлюбі. Але у нас у селі мораль така: якщо ти зі своєю благовірною не повінчаний, чи бодай не розписаний, то тебе ніколи чоловіком Докії Овсіївни ніхто не назве. Будеш ти Дусьчин бахур, доки не помреш, або не порозумнішаєш. Дядько Вдовиченко, видати, вирішив, що краще чекати смерті.

Так от, старий Ба… Вдовиченко тихенько пошкрябав у двері Шерифового кабінету, потім просунув голову:

- От ви тут сидите, товаришу начальник, і нічого не знаєте.

- Влада все знає! - огризнувся мій братик. - А якщо й не знає, то такі, як ви, одразу настукають.

- Не настукають, а поінформують, - образився дядько.

- Скажіть уже краще - збрешуть, - відвзаємив Олексій. - Заходьте. Сідайте і кажіть. Тільки коротко. Раз-два і… “з моїх слів записано правильно”, прізвище, ім’я, по-батькові і дата.

- Під протокол будете? Так не боюсь я вашого протоколу. Не ті зара часи, щоб боятися. Пишіть: мій сусід, громадянин такий-то…

- Не “такий-то”, а ім’я, бо сусідів у вас двоє: ліворуч і праворуч. А третій - через дорогу. То котрий?

- Котрий Бебель по-вуличному.

- Знов за рибу гроші. Ви, громадянине Вдовиченко, не на вулиці, а в офіційній установі. Або кажіть усе, як у попа на сповіді, або - онде двері і вйо!

- Ну… Пащенко.

- Та-а-ак… і що ж Пащенко? Знову ваших курей зі свого городу пужалном виганяв? Хоча, який зараз город? Зима надворі… А! Знаю! Підсвинка зарізав, а вас на свіжину не покликав.

- Ні! Він Панченка вбив. І закопав!

- І напис написав: “Вдовиченко був зануда, він його любив”?

- Даремно глузуєте, майоре. Святу правду кажу. Записуйте: мої підозри щодо злочинної діяльності громадянина Пащенка ґрунтуються на підставі неодноразового винесення ним за останні дні потай, у вечірню пору ближче не встановленої кількості відер свіжовикопаної глини з власної хати на зади власного обійстя. З наступним розсипанням її по землі.

- Я вас, дядьку, мабуть у секретарі до себе візьму. Протоколи складати. Бо у мене так ловко не виходить. Ну добре, виносить Пащенко з хати глину - і що?

- Як що? Він же покійного Панченка до себе в хату заманив, убив і в погребі закопав.

- А чому саме в погребі?

- А де ж? Зима зараз. На вулиці землю ломом не вдовбаєш. А в погребі - якраз м’яка глина. І не замерзла.

- Звідки така обізнаність? Самі, либонь, прикопували - і то не раз? Признавайтесь одразу. І щиросердно: кого, коли, де?

- Поживіть з моє, - огризнувся ображений у кращих почуттях дядько. - Так ви оперативно-слідчі дії проводити будете, чи мені до району їхати?

- Вже приїхали. Понятих треба. Зараз гляну, чи Марія вдома.

- Оце ви правильно робите. Бо сестричка у вас, щоб ви знали, ясновидяча. Крізь землю бачить. Не те, що деякі. Сидять тут у кабінетах і глузують.

Я, на свою голову, була вдома. Хоч-не-хоч, а мусила одягатися і йти до братового офісу. Але не встиг Олексій пояснити, навіщо я йому потрібна, як у двері постукали наступні добровільні помічники закону. Точніше - помічниці. Дві наші легендарні бабусі баба Химка і баба Гапка, або, як вони самі одна одну обзивали, німецька сучка і колгоспна лярва.

Пришкандибали, глипнули на Бахура так, що він сам вилетів за двері (але там і принишк), сіли, сперлися на ціпки і завели:

- Оце ви Григоровича шукаєте, так то його покійниця Валя до себе позвала.

Шериф, котрий уже був не в гуморі, відтак огризнувся, та ще й недоречно:

- Бабусі, стосовно “покійниця позвала” - то це не до мене, а до попа. То по його відомству. У мене покійники нікого і нікуди не кличуть. І не посилають. Лежать собі сумирно, де їм належить, і ні в що не втручаються.

І заробив:

- Ганцихрист! - вигукнула баба Гапка.

- Шмаркач! - додала баба Химка.

- І щоб ти прожив двісті років і твої діти та онуки так старість поважали, як ти нас зараз!

- А бодай тобі грець!

- Здаюсь, здаюсь, здаюсь. Пояснюйте, що ви маєте на увазі. Тільки або по черзі, або дуетом. Бо як одна другу перебиває, то це не розмова. Що ви можете пояснити стосовно громадянина Панченка, який перебуває в розшуку? До чого тут його покійна однокурсниця? І куди вона його позвала, а головне - коли?