Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Наостанку Шериф сам морг набрав. Бо ця печальна установа у нас фактично була кущова. Сюди не тільки з нашого району, а й з сусідніх неопізнаних небіжчиків привозили для експертизи і опізнання. Описали ми Панченка детально, там хтось довго шарудів паперами і нарешті відповів, що і схожого нікого немає. І додав: як не дай Бог щось втрапить, то самі повідомлять. У встановленому порядку - і міліції, і родичам.

Після всього цього Олексій із чистим сумлінням звернувся до Панченкової дочки:

- Заяву принесете завтра, число поставите післязавтрашнє, а пошуки ми вже, як бачите, сьогодні розпочали. Будемо сподіватися на краще.

Заспокоїв він бідну жінку чи не заспокоїв, головне - зробив усе, що належало і навіть більше. Тобто - подзвонив окремо кільком дільничним (бо ж треба якось і своєю владою старшого над ними скористатися) і роздав доручення. Кому підійти на нашу станцію і переговорити з черговим по перону, кому відслідкувати шлях учителя від школи, де в актовому залі поминальні столи накрили, до самої станції, звідки він мав від’їжджати, а кому цю саму станцію перетрусити від касира до останнього бомжа. Бо пророблялися три стандартні варіанти: загубився десь уже у нас, не виїхав з району і нарешті - зник “між пунктом А і пунктом Б”. Останній варіант вимагав обов’язкового втручання транспортної міліції, тож мій братик зітхнув і сів писати відповідну реляцію, промовляючи:

- Кажуть, востаннє на нашому перегоні пасажира на ходу викинули, коли нас із тобою, сестричко, ще в проекті не було. Але ні від чого не слід зарікатися. Особливо, якщо ти мент… Ну от, завтра доведеться ноги в руки - і по рейкам, по шпалам шкандибати. І попід укосами все перетрусити.

- Завтра, братику, не нашкандибаєшся, а насидишся. Бо ще до ночі всі Великі Колоди знатимуть, що вчитель пропав і народ зрання побіжить до тебе зі щиросердною допомогою слідству. Тож бережи вуха, бо зав’януть.

- Ну, ти теж послухай. Я тебе дуже прошу. І походи, попитай.

- Олексію, кому з нас майора дали, а кому свині хату розриють, як не погодує?

- Ну не прошу ж тебе спеціально бігати…

- Ще чого не вистачало. І потім - це в сучасних повістях жінки-детективи гасають за вказаними адресами, прикидаються ким завгодно, вигадують якісь прицюцюрені історії, тільки щоби сусіди, знайомі чи родичі розповіли їм, чому громадянин такий-то і громадянка така-то, як у тій пісні - любились, та й розійшлися, але не зійшлися навіки знов. І розповідають!

- Так і тобі розкажуть, бо вірять.

- Розкажуть, якщо пригадають. По-твоєму, наприклад, та ж сама баба Химка все життя сидить і чекає, коли ж то я прийду і спитаю: а чи ви не пам’ятаєте, що було сімнадцятого березня тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року? А вона мені: як же, як же, звичайно пам’ятаю! Всього ж якихось півста років тому було, з невеличким хвостиком, а начебто вчора. Ми з Гапкою ще якраз і дивувалися: і чого це досі Марія не прийшла і не спитала, чому баба Софа вийшла заміж за діда Андрія, а не за попового сина із Зозова?…

- А до речі, сестричко, чому у них не склалося?

- А до речі, братику, якби це до мене чіплялися з такою дурнею, я би спитала натомість: яке ваше діло? А мені - ніякого, бо мені, на відміну від міс Марпл, англійський уряд пенсію не платить, а свій рідненький так і дивиться, що б іще з мене, приватного підприємця, здерти. Тому, як ти розумієш, я б у той бік і не глянула, якби мій рідний-двоюрідний братик, котрий Шериф, та не лінувався сам мізками ворушити.

- Твій рідний-двоюрідний братик без своєї рідної-двоюрідної міс Марпл не впорається. Ну, Мару-у-усю…

- Знацця так… ти з отим своїм однокашником, котрий нам поміг із поросятами справу залагодити, ще дружиш?

- Обов’язково!

- Так ото сідай на телефон, дзвони йому і проси, щоб він зробив “гав!” одному дядькові з його дільниці. Хто і де - я тобі зараз напишу. Він мені ще три дні тому мав кормовий буряк для свиней привезти, а й досі немає. А гроші ж узяв! Будуть буряки - буде і міс Марпл. Але тільки в тому разі, як уже справді припече.

- Ну так, хто ж іще має робити “гав!” якщо не лягавий…

- Ти щось сказав?

- Єсть!

Ви не повірите, але буряки лежали у мене на обійсті вже того ж вечора.

Не те щоб я не хотіла братові допомогти. Але ж мені і справді ніколи тинятися й розпитувати. Це колись, у мої студентські часи, коли вчитися мені було легко, бо ж сільське господарство добре знала, вистачало часу і на кіно з танцями, і на те, щоби на гітарі грати вивчитися (ой, сто років уже до рук її не брала!) і перечитати купу детективів з домашньої бібліотеки подруги-однокурсниці. Правда, я б не сказала, що вони на мене вплинули. Якраз навпаки: англійська чи американська логіка для українця часом ну абсолютно неприйнятна.