Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Ні, Химко, ти глянь! У школі вчаться, погони носять, револьверта на пояс чіпляють, а найголовнішого не знають. Як хтось раптом помре чи загине десь, то може тих живих, котрих любив, за собою забрати.

- Як це - забрати?

- З нашого світу - на той, їхній.

- Громадянки бабусі! Я вас ще раз офіційно запитую: яким боком ваші покійники живих забирають і коли саме?

- Уві сні! Приходять і кажуть: мені без тебе сумно, ходімо зі мною. А той, котрий ще живий, якщо не знає, як відповідати, може таки й піти. І все! Вранці не прокинеться.

Братик із такою народною версією контактів живого світу з потойбічним зіткнувся вперше. Тому не став сперечатися, а одразу ж поцікавився:

- А як треба відповідати?

- А так: вибач, дорогенький, я тебе люблю, я за тобою теж скучаю, але я ТУТ потрібніший. Всьому свій час. Зажди.

- Вони завжди погоджуються ждати, бо для них часу не існує. От мій старий, скільки мені не снився, а завжди погоджувався почекати. Перші років десять, щоправда, зітхав тяжко, а зараз тільки головою киває і посміхається.

За дверима теж хтось тяжко зітхнув, а потім почувся смутний голос Бахура-Вдовиченка:

- Брехня це все собача! Не могла Валя його позвати. Ви її знали? Ні! А я знав. Мій старший брат теж із нею на одному курсі вчився. То я вам скажу: золота була людина! Вона би Панченкових дітей і онуків засмучувати не стала. Швидше б вас за собою потягла. Обох! Із вашими язичками…

- Ану, цить там, за дверима! - гарикнув Шериф.

Потім узяв себе в руки і лагідно, але чітко пояснив бабусям:

- Версія ваша, звичайно, має право на існування, хоча моє начальство в неї не повірить, але!… Панченко поки що вважається таким, що зник, а не помер чи загинув. Поки тіла немає, юридично він ще живий. Ще версії є?

- Є. Як не Валя, то вовкулака його забрав. Напав, кров випив, а тіло десь загріб.

- Тю, стара дурепа! Химко, ти чому молодь вчиш? Вовкулаку з упирем переплутала. То він кров п’є. А вовкулака тільки або загризе, або порве. Ну хіба що тіло кудись у кущі затягне - та й край.

- Ти мене, ударнице колгоспна, не вчи. Сама знаю, хто кого в кущі тягне і для чого.

- Знаєш, знаєш… либонь, коли молода була, жодного кущика не минула. Всі знали, чим ти свої трудодні відробляла.

- Ах ти ж сучка німецька! - підхопилась ударниця та ще й кийком замахнулася.

Шериф кинувся поміж них, традиційно заробив з обох боків, але таки розтяг войовничих бабусь по кутках і тимчасово вилучив знаряддя ближнього бою.

- Я вас дуже прошу: про любов - вдома. А я на службі. І у нас не жартики, а людина зникла. Поважана, між іншим, людина.

- От нащот любові - так ми тебе спитати хотіли: ти чого досі нежонатий?

- Громадяночки, а оце до нашої кримінальної справи ніякого відношення не має.

- Як то - не має? Коли людина жоната, та ще й супруга у нього розумна, отака, як ваша сестра Марія, так він і сам жінку слухає, і власним розумом краще кумекає. А як тобі самому ніколи підходящу дівчину шукати, то ми вже надивилися. Зараз, щоправда, піст, трошки потерпите, а там і до вінця. І дівчині добре буде, і тобі від людей більше поваги.

- Бабці, а ви коли надивлялися, окуляри одягали?

- А нам окулярів і не треба. То ви, мужики, всі сліпі по цьому дєлу. Ладні за такими, як Манька з Ганькою, цуциком бігти. А справжньої любові під носом не бачите.

Шериф ухопився за голову:

- Шановні мої і дорогенькі! Кажіть, як на духу: ви мене сватати прийшли, чи все ж таки по справі?

- Одне другому не завадить.

- Тоді поясніть мені, молодому і недовченому: звідки у нас можуть взятися вовкулаки?

- Ага! Нащот звідки може взятися така дурна, що за тебе вийде, то ти не питаєш. Бо погоджуєшся. Одразу за вовкулаків учепився.

- Бабці, не робіть із мене дурня. Як уже сказали “а”, то кажіть і “бе”. То звідки вовкулаки?

- Ну от, а ще влада. Вовки у нас у районі є?

- Ну, є. Колись, кажуть, не було. А зараз - розвелись і розперезались.

- От-от-от! Розперезалися! Скотину у людей деруть?

- Є факти. Почали з собак, а зараз уже й на теличок перейшли. А у Феді Тищенка козу пошматували. Довелося прирізати.

- В саму точку, синку. Прирізати! Народ у нас несознательний або жадібний. Як вовки тваринку не до смерті задеруть, то вони її прирізають і їдять. А то й на продаж - або на базар, або до генделиків.

- Ну то й що з того? Не дохлятиною ж торгують.

- Ой, синку, то ще гірше. Щоб ти знав: як хто м’яса, вовком накусаного, поїсть, той у вовкулаку обертається. І ото ходить собі ночами, ходить і на людей нападає.

- Усі обертаються? Чи через раз?