Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Чого раптом?

- Уявляти, як оце людина, побита, вся у крові, з проламаною головою повзе по землі і немає сили навіть на допомогу покликати. І хоч би хто на вулицю вийшов.

- Я за свою коротку службу такого надивився, що боятися вже не маю права. Згадай Сороку в зашморгу.

Постояли, подивилися на руїни колишнього вогнища культури і освіти. Та й розійшлися. Олексій - до службової хати, а я на своє обійстя.

Мене ще здивувало, що братик, відходячи, розстібнув кожушок і пересунув на ремені поближче до пряжки кобуру з пістолетом. Кого в нашому селі остерігатися?

На вулиці не видно жодної людини. То нормально - село не місто. Хочеш прожити, а не вижити, лягай рано і вставай теж рано. Такого розкошу, як ліхтарі вздовж нашого “проспекту”, теж не було. Та сьогодні в них і потреби ніякої немає, бо місяць уповні так світить, як у пісні: видно, хоч голки збирай.

Ще коли ми були малими, батьки отакої пори ніяк не могли загнати нас спати. Ми дуже любили гратися в піжмурки, ховаючись у чорнющій, як смола, тіні. Але сьогодні мій настрій був далекий від дитячого захоплення. Щось непокоїло, більше того - тривожило. Чи отой братів жест з кобурою, чи темрява, яка сьогодні видавалася зовсім іншою, кривою і злою. Я озирнулася. Десь у самому кінці вулиці зблиснули якісь срібні тіні. Чи здалося? Бо всі сільські собаки мовчали - і наша Рада теж.

Але коли пугикнув з горища пугач, я ледь не підскочила. На додачу крилатий сторож нашої хати раптом обірвав своє бурмотіння, сковзнув з даху в повітря і над самою моєю головою перелетів на вербу коло школи. І там знову тужливо загукав, уже на все село. У мене аж мурашки по спині побігли, коли я втямила, що це верба край панченківського обійстя.

Вже коли відчиняла хвіртку на наше подвір’я, то чогось подумала: а як вони виглядають, оті вовкулаки, про яких бабці розказували? І хоча навколо було тихо, ніхто не гавкав і навіть не шарудів, але чогось зробилося дуже страшно. Тим більше, що і в хаті світло в усіх кімнатах було вимкнене.

Лише коли вскочила всередину і почула дружне сопіння моїх хлопчиків із легким підхропуванням чоловіка, то заспокоїлася. І потихеньку лягла, щоб нікого не розбудити.

…з одного боку - я страшенно хотіла спати. А з іншого - наче щось смикало мене за повіки, щоб я розплющила очі. Що ж я недодивилася? Чи недочитала?

Отак от крутилася майже всю ніч, заснула лише над ранок. І так заспала, що коли Павло делікатно спробував мене розбудити, лоскочучи за носа, мені уві сні здалося, що це наш кнур набрався нечуваного нахабства, зайшов до хати і штовхає мене писком, мовляв, вставай, бо я їсти хочу! Я пробурмотіла:

- Коханий, не будь свинею, дай поспати… - і повернулася на другий бік. Щоправда, десь через кілька хвилин до мене навіть сонної дійшло, що надворі вже день ясний. Встала, вийшла на кухню. Павло сидів за столом і сумно дожовував шмат хліба з салом, підхрумкуючи цибулиною. Побачив мене і зітхнув:

- Оце я сиджу і думаю: чи то ти мені в коханні освідчилась, чи свинтусом обізвала…

- Навіть якби обізвала, то, враховуючи, що саме нас годує, свинтус - це не образа, а комплімент. Приймається? Інших думок на сьогоднішній ранок немає?

- Приймається. А думки є. Чому моя жінка і вночі, замість того, щоб мене голубити, кримінальну справу розслідує?

- Питання не до мене. До твого тата - але то потім. А в першу чергу - до Шерифа. Скавчить, що без мене цій справі ладу не дасть.

Я й не думала, що Павло так вибухне:

- Та якщо він!… то я… я ж його пошматую, як Коханий куфайку!

- Ну-ну… ти що - знову куфайку повісив так, аби він до неї дотягся?

- Я - ні. То Вася Дизель зайшов до мене у свинарник по дюбелі. А там тепло, то він куфайку скинув і поклав на загородку.

- І що?

- Що-що. Немає більше у Васі куфайки.

- І звідки у нього такі замашки?

- У Коханого? Хіба ти забула, звідки він у нас?

Справді, на обійстя маминої сестри (котра, власне, і відписала нам його у спадок) малий свин втрапив через те, що був у своєї мами-льохи тринадцятим. А що цицьок у свині максимум дванадцять, то ніяких шансів прогодуватися у цій компанії він не мав. Тому й віддали його моїй тьоті, а вона підсунула малого сучечці Раді, котра того разу привела лише двох цуценят. Так вони і виросли втрьох: разом бігали по подвір’ю, перекидалися і шматували будь-яку ганчірку, що втрапляла їм на очі - чи то пак, на зуби. Навчили свинюк а молочні братики, нікуди не дінешся.

- Я ще дивуюсь, як він у нас не загавкав.

- Зате ходить за тобою хвостиком, як його названі братики… до речі, по телевізору показували: в Індії є свині, які худі, мов ті хорти, бігають і по-собачому гавкають. Я так подумав: це ж, мабуть, і сало буде з присмаком собачатини. А як свиня худа, то де у неї те сало?