Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Слава Богу, ми не в Індії.

Павло того ранку сам і свиней нагодував, і дітей розбудив, поснідати їм зготував та до школи відправив. Ясна річ, на мене він не гнівався, але Шерифові при нагоді виказати таки міг. Тому братові моєму добряче повезло, що він стукнув хвірткою якраз тоді, коли Павло Коханому загородку поправляв.

- Заходь швидше до хати, бо швагер обіцяв тобі прописати два наряди поза чергою. Свиням сажі чистити і гній на город тачкою вивозити.

- Слухай, я тут на ніч іще раз цього романа перечитав - ну й дурні ж ми з тобою! Розігналися до району їхати, а у нас же головний свідок під самим боком! Живий-здоровий, хоч і не дуже молодий.

- Хто? Петя Гітлер? Так він не пам’ятає, де він учора пив. А потім - скільки йому тоді років було?

- Чижевський! Йосип Станіславович! Він же на той час освітою в районі завідував, нашому, великоколодівському, нині покійному. Одягайся, пішли!

- Якщо я зараз усе покину і піду, це буде великим свинством по відношенню до Павла. Ти що, хочеш порушити моє сімейне життя?

- Та я Павлові все скажу!

- Не раджу. Бо він уже обіцяв тебе пошматувати, як Коханий куфайку.

- То що, мені самому йти? Я знову щось забуду або не те спитаю.

- Знаєш що? Іди і клич його до нас у гості. Пообідаємо разом. Бо він, як жінки не стало, навряд чи щодня гаряче їсть. А я швиденько борщику приставлю варитися.

- Геніально! То я побіг?

- Біжи, бо зараз Павло до хати повернеться. Чуєш: стукати перестав… та не туди біжи! Через город!

- Мене нема!

І брат таки здимів.

Старий Чижевський, бо саме так його в селі звали, після того, як поховав спершу сина-генерала, котрий у Афгані загинув, а два роки потому - і дружину, став зовсім відлюдкуватим. Міг тижнями на очі не показуватися. Пенсію поштарка носила, харчі часом Джигіт завозив. Влітку ще було видно його в садку чи на городі, а взимку тільки й знали, що живий, бо бачили дим із комина та світло від екрана телевізора у вікні.

Люди у нашому селі поки що делікатність мають. На весілля, щоправда, пхаються без запрошення. Та коли у людини справжнє горе, то їй з порожніми балачками в душу не лізуть. Але з виду не випускають.

Запрошення наше Чижевський прийняв, певно, таки скучив за нормальною розмовою. Тож коли після вечері ми обережно поцікавилися, чи пам’ятає він історію зі старим Панченком, гість відповів одразу:

- А чого ж, пам’ятаю. Всіх пам’ятаю. Сильний вчитель був Панченко. Ми його в резерві на директора школи тримали. І син у нього вдався. Часом, як здибаю, то аж недобре стає: викапаний же тато, навіть ходить точнісінько так. Це ж йому вже скільки? Слухайте, це він зараз такий, як його тато був, коли його вбили. Чи навіть уже старший?… От життя летить! Наче вчора мене за всю цю історію і на бюро чистили і ледь із партії не вигнали, і в рядові вчителі заслали. Добре, що все це вже після Сталіна діялося. Бо при ньому і мені би строк дали. За злісну недбалість у роботі з кадрами - була така стаття. А так - витерли об мене ноги на бюро і поперли на низівку. Рядовим учителем.

- А за що?

- Як за що? За розвал виховної роботи в районній середній школі. А якщо чесно - то за те, що не переконав покійного, що ставити трійку в атестат синові героя революції небезпечно.

- Так ця ж версія, щодо помсти, до суду не дійшла.

- Пам’ятаю, пам’ятаю. Але ж той, котрий дитбудинківський… ну як же його? Вже й не згадаю… ну, котрий усе на себе взяв… теж по нашій освітянській лінії проходив. Дитбудинки тоді чиї були? Нашого міністерства. Хоча їх уже на той час Хрущов у школи-інтернати переробив, але знаєте, як питання ставилося? Хто винен? Наросвіта. “Виховали злочинця, розумієте!”

- Це вам після суду казали?

- Яке після суду! Ледь той бідолаха з повинною прийшов, ще чорнило на його начебто щиросердному зізнанні не висохло, а мені вже кричать: “Здавайте, Йосипе Станіславовичу, справи - і марш у рядові!” Ні, може, якби я тоді на бюро не сказав пару гарячих слів секретареві, навіщо, мовляв, сироту безрідного підставляєте, то може би обійшлося самим тільки “строгачем”. А так - не обійшлося. Начальство непокірних не любить.

- А що з тим сиротою далі було?

- Я думав, раз ви мене покликали, то мусите самі знати. Він і трьох років у тій тюрмі не просидів.

- Невже амністія?

- Ага, на той світ. Або, як казали в армії, вічний дембель. Туберкульоз відкрився. Шкода… Я вам ще таке скажу: той секретар райкому, котрий фактично справу про вбивство Григорія Трохимовича закрив, дурним не був. І натяк по смерті своїй залишив.