Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

Отоді ми втрьох - я, комсорг студентський і мій друг Семен, котрий Григорович, їдемо навіть не до району, а до області, віднаходимо в обкомі партії якогось переляканого і повідомляємо, що студенти не вийдуть на роботу, доки хулігани не опиняться за ґратами. Чиновничок спочатку тисне на демагогію, на свідомість, а головне, що студенти, як “образовані”, повинні були не викидати п’яних за двері, а прочитати їм якусь лекцію. Але ми, як “образовані”, стояли на своєму, і він змушений був дзвонити до прокуратури. Запам’яталася його фраза: “Тут у нас дєло пахне керосином. Побили студентку, а ти знаєш, хто можуть бути її батьки? І я не знаю. То швидше дєйствуй”.

Хуліганів пов’язали ще до того, як ми з області повернулися. Вони спокійнісінько спали вдома, вважаючи, що їм нічого не буде. Адже один із них - син героя революції, а другий - місцевого бригадира.

- Раз пов’язали, то напевне ж і судили. Бо на ті ваші часи вказівка з обкому навіть не обговорювалася.

- Судили їх уже через тиждень. Дали обом небагато, здається, півтора чи два роки, але по рецидивній статті. Це зрозуміли навіть не хлопці, а бригадирова жінка. Бо заверещала: “Краще б тебе, синку, під тим клубом зарізали, бо куди ж ти тепер із такою статтьою попхнешся? Це ж позор на все життя!”

- А про те, що позор на все життя - це бити дівчину, та ще й кастетом, ніхто із цих колгоспничків так і не зрозумів?

- Не зрозумів. Дехто навіть погрожував студентам: спробуйте приїхати сюди через рік - ми вас поріжемо. Я, тоді, пригадується, сказав: а до вас взагалі більше ніхто не приїде. Тож вигрібайте ваше лайно самі. Так бригадирша зі мною до самої своєї смерті не розмовляла. Бригадир, щоправда, вибачився. Признався якось мені, що дуже сподівався на старшого Рейтаровського. Бо якби він свого сина витяг, то й приятель міг самим переляком або умовним строком відбутися.

- Не вийшло?

- Так, не спрацювали революційні заслуги.

- А далі що було?

- Бригадирський синок до села так і не повернувся - як пішов по таборам, так слід по ньому й згинув. І Зінька Рейтаровського ми теж більше не бачили. Кажуть, відсидів, вийшов, в інституті, ясна річ, не поновили. Що ще?

- Зінькові батьки вам не грозилися?

- Ні, тільки на вулиці робили вигляд, що не пізнавали. Хоча доноси на мене хтось писав. Щоправда - анонімні. Але власті вирішили на цьому справу й зам’яти. Переляканий голова влаштував студентам гучні проводи з горілкою та поросятами з гречаною кашею. А на додачу подарував від правління колгоспу величезний, потім ледь його дотягли до Києва, портрет Максима Горького - на тлі моря з буревісником. Цей витвір соцреалізму, кажуть, досі висить у одній з аудиторій філфаку.

- Та ще порода - що батько, що синочок! От тільки Семен Григорович там яким чином проходив? Він що - по дружбі з вами до області їздив чи як свідок?

- Він як із армії прийшов, у той же наш педінститут поступив, тільки на заочний. І в школі працював піонервожатим, а ще, здається, фізруком. Ото й не дав всю цю справу зам’яти. І до прокуратури з нами поїхав, і в обком, пообіцяв до Києва написати, як у нашому районі хулігани жнива зривають, а місцеве начальство їх покриває. А як треба - то й до цека дійти грозився. Подіяло, уявіть собі! Я так думаю, цей старий революціонер у місцевого начальства вже давно в печінках сидів зі своїми заслугами. І взагалі, на той час учасники штурму Зимового вже вийшли з моди.

- Як? І така мода була?

- Обов’язково! Пам’ятаю таку вказівочку з райкому партії: “Ветеранів, котрі майже бачили Леніна більше до роботи з дітьми не залучати. Тих, хто стверджує, що разом із Леніним ніс на суботнику колоду, негайно відправляти до божевільні. Надалі запрошувати на виховні заходи передусім тих учасників війни, кому товариш Брежнєв Л.І. вручав партквитки на Малій Землі. Список додається, керуватися тільки ним”.

- Який список? Тих, хто ніс одну колоду з Володимиром Іллічем, чи тих, хто сидів у одному окопі з Леонідом Іллічем?

- Даремно кепкуєте, дітки. Я вам не розказував, як востаннє Наума Рейтаровського бачив? Ні? Нагадаєте за хвилину, бо ж забуду головне. Знацця, мода на героїв революції закінчилась, а в райкомах уже давно нові люди сиділи. Тож їм такий Рейтаровський, та ще й зі своїм бандюгою-синочком сто років снився.

Тому цього разу вони його прикривати не стали. Син пішов під суд, а тато, відповідно, на заслужений відпочинок. Люди в селі на радощах тиждень пили, що скаженого комісара позбулися.

- Скільки, кажете, синочкові відписали?