Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Стій! Щось воно не так.

- Чого не так? Машина гуде, значить, теща ще бігає.

- Не так гуде. Це не його “запорожця” двигун. І взагалі не легкова. Так: підходимо тихенько, щоб нас не бачили.

Яке там тихенько! Спочатку з-за хати вилетіла перелякана теща зі своїм традиційним: “Ґвалт, рятуйте, люди добрі, хто в Бога вірує!”, а за нею викотився… асфальтовий коток, у сідалі якого підстрибував Степан, наче той Чапай верхи на вороному.

- Я тебе, стара помийнице, в асфальт закатаю!

- Степане, стій! - закричав Шериф. - Стій і злазь! Я тобі наказую!

- А ти не наказуй, - злоєхидно огризнувся Степан. - Ти мене спершу дістань, а тоді наказуй!

- А ти, народний меснику, спочатку очі роззуй, а потім тещі погрожуй. У який це асфальт ти її намірявся закатати, коли у тебе надворі саме болото?

- Вкраду, а закатаю!

- Злазь, дурню! Добром прошу.

Теща наче трохи оговталася:

- Майоре, що ти з ним балакаєш? Стріляй!

- Ага, по колесах! - радісно підказав Степан, який іще не пропив почуття гумору.

- Громадяни, заспокойтеся! - взяв себе в руки мій брат. - Степане, я одного не розумію: де ти коток узяв?

- Як де? Спіонерив. На трасі. Там начебто знову почали дорогу ремонтувати.

- Та ти що? Ти хоч розумієш, чим це нам грозить? Знову цивілізація повз нас летітиме на швидкості сто сорок! Накриється заправка Васі Дизеля, Джигітів генделик, та й твоїй комерції - гаплик!

- Ша, Дубровський, я Маруся! Коток я взяв, то поверну, а от той, хто асфальт поцупив, навряд чи назад привезе.

- А що, асфальт украли? Ще одна пригода на мою ментівську… голову.

- Не бійся. Кому треба, той і вкрав. Скаржитися не будуть.

- А я буду! - вистромила свого носа з-за Шерифової спини теща. - В район скаргу сама повезу! Хай тобі бодай п’ятнадцять суток вліплять!

- Слухайте, Докіє Петрівно, ну це ж, власне кажучи, ваша сімейна справа, то нащо ж так одразу - в район? Степане! Ти чого це, як той Фантомас розбушувався?

- Так ви ж самі винні! - вхопила теща Шерифа за ґудзик із тризубом. - ви ж йому розказали, що я, коли минулі вибори були, на нього заяву написала. От він і озвірів.

- Нічого я не розказував, тільки вас полякав. Стану я таємниці слідства підозрюваним виляпувати, аякже!

- А хто ж тоді?

- А я знаю? Чекайте… коли то було? І оце тільки зараз дійшло? Ну, ти Степане і гальмонутий. То може сам зізнаєшся, хто тобі розповів?

- Так сама ж теща. Сьогодні. Каже: як я тебе через Сороку не посадила, то вже від учителя не відкрутишся. Всі пам’ятають, як ти йому колись велосипед поламав і за це двійку з поведінки одержав. І сват покійний, царство йому небесне, так тебе тоді ременем виховував, що все село чуло. Дурепа стара! Якби я всіх убивав, хто мені двійки ставив, то нікому було би зараз у школі дітей учити.

- Не гніви Бога, Степане! - озвався з-за паркану дядько Вдовиченко, який об’явився невідомо звідки. - Твоя теща - то не моя теща, покійниця, бодай би їй на тому світі гикнулося!

- Ваша теща? Хочете сказати - мати вашої Дусі?

- Атож.

- То чим вона вам не догодила? Як ви з Дусею зійшлися, бабця вже віку доживала, от-от мала померти.

- Але це “от-от”, видно, трохи забарилося і дітям набридло чекати! - вставила свої п’ять копійок Степанова теща. - Я знаю, що кажу, вона мені якось скаржилася, що доглядали її не так, як їй хотілося б!

Степан так здивувався, що навіть двигуна заглушив. А Вдовиченко зрадів, що тепер він - центр уваги, сперся руками на край паркану, як на трибуну, і мовив:

- Покійниці, поки вона жива була, хотілося, щоб усі навколо неї циганської халяндри скакали. А головне: все дірку в голові мені робила, коли та коли ми з Дусею розпишемося. Я їй пояснюю, що у мене принципи, що я проти всіх цих умовностей, головне - любов і довіра…

- І ті пільги, які твоя Дуся мала, як мати-одиночка! - знову встряла Степанова теща.

- Та що ви там розумієте, скільки тих пільг.

- Скільки? Мої законні дітки, як літо, то разом зі мною горбилися, як не на буряках раком, то на току, як не на току, то на кукурудзі. На школу собі заробляли. А твої байстрята розгодовані - як не у піонерському таборі, так у санаторії байдики били! А чого ж! Шкільна форма безплатно, взуття даром, книжечки-зошити - тримайте, дітки! А бодай би тобі, Бахуре, ті пільги боком повилазили! І то не всі одразу, а по одній, по одній.

- Та далися вам мої пільги! Наче нема про що більше говорити! Ви краще дослухайте, що наша баба учворила! Якось покликала нас і каже:

- Дітки, щоб ви знали, я в хаті замурувала гроші. Де саме - перед смертю скажу. Як помру - дістанете, вистачить і мені на поминки, і вам на життя.