Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Ну, ясна річ, дітки одразу подобрішали до бабці, - хмикнула я.

- Та ми вже їй як годили! Помирала вона десь під Новий рік, а перед смертю на піч показала. Але коли нарешті відійшла і ми кинулися колупати піч, грошей не знайшли. Розібрали всю, розумієте, всю-ю-ю піч по цеглинці - сама глина і сажа. Довелося позичати і на похорон, і на поминки, і на сороковини. Три роки борги віддавали! А ви мені все пільгами очі колете, - ледь не плакав Вдовиченко.

- Та-а-ак, купилися ви, голубчики, на макуху. Є правда на світі, є!

- Я собі уявляю, як теща з того світу над нами сміється, - буркнув дядько Вдовиченко. - І прикрутило ж їй саме взимку померти! Добряче тоді з розібраною піччю попомерзли… до речі, ви не перевіряли, чи пропажу на трасі не закатали під асфальт… ну, ви розумієте? Є у мене підозра, що вчитель наш виявився небажаним свідком того, як розкрадають державне майно… або вбивають когось на замовлення. А що з небажаними свідками роблять? То в Америці ноги в бетон - і в воду. А у нас, я в газеті читав, - в асфальт закочують. Свіжу латку пошукайте. І поколупайте.

- Яка в біса свіжа латка? Григорович зник взагалі за три дні до того, як на трасу асфальт привезли. От як він міг бачити ту крадіжку, як ще не було чого красти? Кажу ж - весь асфальт поцупили і розкатали, де треба. Там не поколупаєш. Там тебе самого так вколупнуть, забудеш, як на чесних людей брехню зводити! - буркнув Степан, котрий нарешті заспокоївся і зліз з котка. Манька з Ганькою, котрі весь цей час давилися сміхом за парканом, про всяк випадок затулили тещу своїми моцними грудьми, але Степан тільки плюнув їм під ноги і пішов до хати.

- Е, ти куди? А коток хто покладе, де взяв?

- Та кому він потрібен, той коток? Хай стоїть, бо ще хтось поцупить на металолом. А так - ціліший буде.

Братик дочекався, доки слідом за Степаном до хати крадькома пробереться і його теща - і тихо, але грізно сказав:

- Слухай, ти, бахур недороблений! Діждешся, що будеш першим, кого у Великих Колодах уб’ють на замовлення. Але я після цієї радісної для села події навіть пальцем не поворухну.

- А чого?

- А того, що кілєра найме не хтось один, а вся громада скинеться. Навіть Петя Гітлер порожні пляшки здасть, але свою гривню докладе. То що мені - все село саджати? Не діждешся!

Коли вертали назад, братик жалібно поскаржився:

- Уявляєш - навіть не в області, а й у нас у райцентрі думають, що в селі злочин розкрити, що дурному з гори побігти. Мовляв, усі один одного знають, нічого не сховаєш, варто тільки попитати добряче… ага, зараз! Скажуть! Все, що завгодно, крім того, що тобі треба.

- Братику, то все через те, що ти - влада. А в селі владу особливо не люблять. Бо що хорошого від неї люди мали? Це ще добре, що ти свій, а був би ти “прикомандірований”, то й справді дідька лисого швидше б знайшов, ніж той асфальтовий коток.

Тільки-но я до хати повернулася, двері відчинила, глядь - а мій Павло сидить, весь набурмосений і десь навіть злий. Хоча в парадному костюмі, білій сорочці і при галстуку. Я прислухалася: тихо було і в хаті на дитячій половині, і, головне, у свиней у сажу. Проте, про всяк випадок, поцікавилася:

- Що сталося? Новий податок винайшли? До району кличуть?

Павло встав, одягнув свого вихідного кожуха і грізно сказав:

- Пішли! Тобто - поїхали. Джипа я вже вивів і двигун розігрів.

Я спробувала перевести все на жарт:

- Куди? До загсу на розлучення подавати? Так уже ж вечір. Зачинено.

- Ні, поки що не до загсу. Хоча - ідея хороша. Треба запам’ятати. Поїхали, кажу!

- Так куди? Не тягни жили!

- Куди-куди… каву пити! Бо ти скоро зі своїм Шерифом забудеш, як і мене, і дітей звати.

Посидіти в генделику “У Зятя” за кавою - то чи не єдина звичка, котра залишилася у нас із Павлом з міського нашого життя. Просто прийти ввечері, коли все зроблено і діти сплять, посидіти, помовчати, подивитися один на одного… і кави випити не розчинної, навстоячки між кухнею і сажем, а такої, як на всю нашу область варять… ні, навіть не варять, а запарюють тільки у Зятя: у джезвочках на гарячому піску. Оті джезвочки - то було єдине, що наш Джигіт встиг зі свого дому забрати, коли у них там перша війна почалася.

Мені стало незручно перед чоловіком. Бо й справді - за всією тою біганиною я вже, здається, сто років не говорила з Павлом про щось інше, окрім справ. Тож швиденько переодяглася, взяла його під руку - і вперед!

Як то кажуть, знати, де впадеш, то соломки підстелив би. відпочили ми того вечора, зараз! Тільки-но сіли, ще навіть каву не подали, аж тут Самуїл Фірінштейн, власною персоною. Як завжди - тихий, чемний, але як той реп’ях: уже причепиться, то не відірвеш.