Валерій Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- А може, у нього в нужнику цей значок випадково відстібнувся і в очко впав?

- Відстібується, Олексо, те, що на шпильці. А значок був на гвинті зі штифтом. Дірочка на лацкані все видала. Ну, вибачайте, мені таки справді пора… набалакався я з вами - на рік вперед.

Доки старий учитель одягався-взувався, я, загортаючи йому на дорогу вареників із шкварками і намагаючись не дивитися у бік Павла, шепнула Шерифові:

- Як одвезеш Станіславовича, дзвони мені. Думка є.

З виразу обличчя Олекси я зрозуміла, що він ладен витрусити з мене ту думку не через півгодини, а тут-таки і зараз. Але порятував мене старий Чижевський.

- Ото правду кажуть - старість не радість. Я ж головне забув. Той дитбудинок зозівський, звідки бідолаха-сирота… ну, ти диви… ніяк прізвища не згадаю… так він до п’ятдесят шостого року не наш, не освітянський був.

- А чий же?

- Офіційна назва - спецзаклад емгебе. А фактично - спецколонія для дітей “ворогів народу”. Тож я і думаю: а чи не спровадив старий Рейтаровський свого часу батьків того хлопця у “вороги народу”, а його самого - у спецзаклад? Бо по рокам сходиться. Він сорок сьомого року народження, а людей ні за що аж до п’ятдесят третього хапали.

- Ваша правда, Станіславовичу. А як не наш “скажений комісар”, то такий же, як він. Мало хіба наволочі тоді було!

- Дехто й досі живе, - погодився Чижевський. - Ну то що - поїхали? Бо як я зараз ще щось пригадаю, то до ранку просидимо.

- Вйо! - вхопив шапку Шериф. - Маріє, ти ж про свою думку не забудь!

За моєю спиною щось зашипіло. А потім жалібно квакнуло.

Мій братик, як завжди, не тільки виконав моє прохання, а й перевиконав. Не подзвонив, а примчав особисто. І загорлав з порогу:

- Кажи!

- Цить, дурню, курей побудиш! Про дітей я вже не кажу.

- І Гюльчатай знову поросна! - додав із свого кутка набурмосений Павло.

- Поздоровляю, татку! - не до ладу ляпнув Олекса. І всі розреготалися. Напруга спала і Шериф уже по-діловому поцікавився:

- То що за думка?

- Проста, як Петя Гітлер після першої півлітри. Ти свій запит на Рейтаровських збираєшся поштою посилати?

- А ш-ш-о? - не зрозумів родич.

- Куряче капшо! Ти що, не знаєш нашу пошту? У нас Водохреща не сьогодні-завтра, а відповідь ти одержиш на Зелені свята. Наступного року. Дзвони начальникові міліції у район додому. Просто зараз. Нехай він негайно виходить на Київ. Ти ж сам мені сто разів казав: як за перші сім днів сліду не знайдеш, то штани сам знімай, а погони тобі начальство здере.

Олекса сперечатися зі мною не став. І таки одразу подзвонив, витяг начальника з ліжка, виклав ситуацію і всупереч побоюванням навіть не заробив за нахабство. Навпаки, наш районний підполковник ще й заспокоїв, мовляв, служба у нас така, що спокою не жди. І взагалі, це дуже добре, що Олекса, на відміну від деяких самовпевнених лейтенантиків, не соромиться зі старшими товаришами радитися. Видати, перспектива “висяка” підполковникові теж не посміхалася. Або ще простіше - від нового міністра інструкція надійшла: олюднити образ офіцера міліції.

Відповідь надійшла несподівано швидко. Вже наступного ранку. Але не порадувала. З департаменту, котрий наглядає за всіма, хто сидить і відсидів, повідомили, що громадянин Рейтаровський З.Н. після відбуття повного строку покарання в такій-то зоні під якимсь там номером відбув на постійне місце проживання до своїх батьків у селище Жидачів Львівської області, де був прописаний у приватному секторі за такою-то адресою. Десь на початку 80-х виписався із Жидачева і відбув до наступного місця проживання, а якого саме - невідомо, у зв’язку з тим, що, згідно з якимись там інструкціями, його судимість була погашена. Що це таке - я толком і не зрозуміла, але допитуватися не стала, бо братик був і без того, як із хреста знятий. Єдина ниточка, здавалося, така ймовірна, обірвалася. Як на словах пояснили з київського департаменту нашому підполковнику, двох таких бардаків з реорганізацією, як за Горбачова, а потім за Кучми, жодна порядна установа не витримає. Навіть міліція.

Ще не встиг Шериф сказати, що він про все це думає, як прибігли Манька з Ганькою із криком:

- Степан тещу вбиває! Ганяє за нею на машині навколо хати!…

Степанова теща, баба Докія - то ще той подаруночок! Колись давно, либонь ще за Хрущова, їй вдалося з’їздити до родичів у Канаду. Характерно, що більше її туди не запрошували. Либонь, не пережили радості від зустрічі. Але Докія Петрівна ще років тридцять по тому розказувала всім, як вона у Канаді на смітнику знайшла такі майже цілі мешти, що взяла за них на Луцькій барахолці аж п’ятдесят радянських рублів. Тож не дивно, що маючи таку тещу, врівноважений загалом Степан час від часу не просто зривався, а вибухав. Отак і цього разу. Після чергової сварки напився, але недостатньо для того, щоб завалитися у клуні. Навпаки, потягло піти в атаку. Ми вже добігали його хати, як Шериф раптом зупинився: