Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Я мовчала, вражена, знесилена і страшенно сердита на того йолопа, який не спромігся зберегти такого скарбу. Ще одне цінне вітчизняне надбання пропало ні за цапову душу! Ба більше: може ще виявитися, що злодій — цілковитий невіглас у філателії: може, він сподівався на золото, а, не знайшовши його і вважаючи пакунок не вартим уваги мотлохом, взагалі його знищить. Крий Боже, щоб таке сталося! На саму думку про це можна врізати дуба!

— Я ще не сказав тобі, — вів далі жовчно Мартін, — що ситуація сторонньої особи щонайменше смішна. У заповіті сказано, що в разі, коли не буде музею, весь скарб переходить до приватної особи, тобто — до тієї сторонньої. У разі ж крадіжки або смерті того, хто цей скарб заповів, підозра найперше падає на альтернативного спадкоємця, який, мовляв, не став чекати на природний хід подій, а одразу ж захотів прибрати спадок до рук. Цілком зрозуміло, що він не хотів, аби було збудовано музей, а захотів заздалегідь загарбати скарб. До тебе доходить?

Авжеж, до мене доходило, дарма що все це звучало трохи непереконливо. Почасти цю дивну комбінацію, як подав її Мартін, можна було визнати логічною. За всіх умов спадкоємець ставав найпершим підозрюваним.

— Хвилинку, — сказала я, силкуючися зібрати думки. — Це якийсь один суцільний жах. Хто ж той мерзенний злодій? Що ти маєш із ним спільного? Чому затруїли життя саме тобі і коли це сталося?

У Мартіна був дивний вираз обличчя.

— Милий жарт стався три тижні тому. А щодо мене, то як тобі здається, яка моя роль?

— Нічого мені не здається! Господи Боже мій, не грай мені на нервах! Кажи навпростець що і як!

— Добре, кажу навпростець: так сталося, що та стороння особа, той спадкоємець, та жертва філателії — це, власне, я. А тепер порадь, що мені робити?

Мене огорнула злість. Я дивилася на нього з неймовірою, надто збурена, аби зрозуміти суть запитання, дуже, зрештою, риторичного.

— Чи ти стерявся?! — зневажливо згукнула я. — Дозволив викрасти такі марки?.. Ти що, не тямив, що маєш?!!

— Ось не дратуй мене! — промурмотів Мартін. — Щиро кажучи, я взагалі не мав уявлення, що воно таке, поклав на книжковій полиці, та й байдуже собі. Люди мене навідують часто, двічі приходили на бридж, і я, зрозуміло, не замикався у вежі зі слонової кістки. Досі ніхто в мене нічого не крав. Це вперше.

— Господи Боже мій! — вигукнула я і надовго замовкла.

За якусь часину я захотіла знову прослухати Мартінову розповідь, тепер уже з певними уточненнями. Виявилося, що головна призвідниця нещастя не хто, як я сама з моїм канадським прапором.

— Ти перестала бувати у товаристві, перестала бачитися з друзями, то що ж я мав робити? — зауважив Мартін з гіркотою. — Десь же треба було пограти у бридж чи ні?

Це ще більше вдарило мене по нервах. Виявляється, останнім часом до нього являлися якісь малознайомі особи, яких запрошували на бридж як необхідних партнерів. Заходила мова і про залишений пакунок. Хтось там спитав, що в ньому таке, а Мартін відповів, що й сам гаразд не знає, — принесли, просили потримати, та й решта. Якщо хтось цікавився колекціями, то легко зміг зорієнтуватися, бо всі знали, що Мартін бачився з тим старим: він бував у нього вдома, мав навіть ключа від хати, приносив йому до шпиталю всілякі речі. Якось він одержав від старого кваліфіковану «специфікацію» марок. Був то докладний перелік їхньої вартості, кольорів, малюнків, каталожних номерів та інших особливих прикмет, тільки без поточних цін… Цей тип спочатку тримав його при собі в лікарні, та за якийсь час надумав віддати Мартінові. Мартін довгенько носив його у кишені, відтак сховав до шухляди. Докладно звірив його з каталогами тільки після пропажі пакунка.

— Розуму не приберу, що його тепер робити! — сказала я похмуро. — Хто він узагалі, отой крадій?

— Шахрай, — жовчно мовив Мартін. — Один із трьох шахраїв, які відвідували мій дім. Я не певен, котрий саме з них.

— Звідкіль ти їх, у бісової матері, викопав! Не маєш, що робити, тільки запрошувати до себе шахраїв?!

— Мені їх рекомендували всякі спільні знайомі. Сама знаєш, у грі в бридж буває так, що бракує четвертого, а часом навіть і двох четвертих… Але це вже не змінить суті справи. Скажи мені ліпше, що роблять із марками, як їх продають: легально й нелегально?

— Усе залежить від того, чи злодій орієнтується, скільки вони коштують в аматорів, чи ні?

— Даймо, що так.

— Тоді він захоче взяти найвищу ціну. Насамперед, муситиме вдатися до експертів, бо без експертизи ніхто їх у нього не купить — надто дорогі. Потім продасть або безпосередньо колекціонерові, або на аукціоні. Колекціонер може купити тайкома (кожен з них намагається чинити саме так), але я не знаю у Польщі людини, фінансово спроможної це зробити: це ж бо цілі мільйони… Тоді можна продавати по одній. На аукціоні можна б дістати більше; на Заході такі марки пускають, як правило, на аукціони, але це одразу випливло б нагору. Зачекай, чи не вивезе він їх на Захід?