Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

— Гляньмо правді в очі, — сказав Мартін, похмурий і сповнений гіркоти. — Не знаю, як там виглядає наша співпраця з Інтерполом, але не сумніваюся, що державний скарб у скількись там мільйонів старанно б розшукувався. Тим часом у нашому разі маємо лише слова якогось дивака, нічим, до речі, не підперті. Жодних фактів. Ще гірше те, що наразі державний скарб — приватна власність. Як ти гадаєш, хто захоче ризикувати?

Довелося визнати, що ніхто.

— Непевний дивак — то ти? — перепитала я для більшої певності.

— На лихо, так. Якби ж хоч знаття, що та тварюка не вивезла скарбу за кордон, то вже, дідько з ним, я начхав би на те, як на мене дивитиметься міліція: як на підозрілого чи чесного, і вдався б до неї. Аби тільки відшукали! Але нічого не відомо. Може, скарб і вивезли.

Ми взялися до розрахунку часу. Виходило так, що продати скарб мерзотник іще не встиг, бо знайти експертів і провести експертизу — не так-то вже й легко — швидко тут не управишся. Виїхати за кордон він теж навряд чи встиг, хіба вже мав у кишені відповідні документи. Я запропонувала Мартінові повідомити паспортний стіл про всіх трьох потенційно підозрілих: якби хтось із них виїздив, його б ретельно перевірили. Мартін знизав плечима.

— Злодій міг це передбачити й попросити будь-кого взяти з собою марки. Я б, наприклад, так і зробив. Кінчай із цим рожевим оптимізмом — дурнішої халепи важко собі уявити…

На моє запитання про тих знайомих, які ввели в його дім дурисвітів, Мартін зиркнув на мене якось дивно і промовчав. Потім сказав, аби я заприсягнулася, що мовчатиму як могила, й заборонив говорити на цю тему далі, поки він сам до неї не повернеться. А то ще, чого доброго, віддасть Богові душу, що, з огляду на заплановані заходи, було б дуже не бажане.

Вся ця історія страшенно мене збурила, причім найдужче дратувало моє власне безсилля. Нічого, ну, абсолютно нічого не могла я порадити. Кілька днів я чекала на подальші новини; Мартін мовчав, непохитний, як скеля; потім я відчула приплив творчої енергії й накинулася на ядерних фізиків. Науково-фантастичний роман поглинув мене до останку, і страшна історія з марками відсунулася на далекий другий план.

За якийсь час моя подруга Янка поставила мені ні сіло ні впало дурняче запитання.

— Ага, послухай, щоб я не забула, — звернулася вона до мене, коли я завітала до неї на роботу. — Чи ти випадком не знаєш, у кого можна купити 1000 доларів?

— Гадаю, в перекупників, — відказала я, здивована не так змістом запитання, як тим, що запитувала саме Янка. Чимось таким вона зроду не цікавилася! А тут раптом 1000 доларів.

— Нащо вони тобі?

— Бійся Бога! Це не мені. Вони потрібні моїм знайомим! Не знаю, для чого саме, вже не пам’ятаю. Вони воліють не мати діла з перекупниками.

Я знизала плечима, зневажливо подумавши про фанаберії якихось там знайомих, і втрималась від подальших порад. Назавтра Янка знову звернулась до мене — телефонно, пізно ввечері.

— Послухай-но, — мовила вона притишеним голосом, — чи ти часом не знаєш, хто міг би продати мені 1000 доларів?

— Господь з тобою, — відповіла я з серцем, — я вже ж тобі казала, не знаю.

— А!.. Справді! Зовсім вилетіло з голови. Але ж вони все просять і просять, щоб їм знайти таке джерело. Казали, щедро за все заплатять. То ти й справді нікого не знаєш?

— Якщо ти спитаєш мене вчетверте, — відповіла я з погрозою в голосі, — то обіцяю передушити, як кошенят, тебе й отих твоїх знайомих. Скажи їм, чорт бери, що не знаєш, та й квит.

— Але ж вони весь час благають, не дають спокою Донатові, а він мені. Не знаю, як їх спекатися.

— Я теж не маю сили. Страх заклопотана: шукаю чогось такого маленького з дном.

— Яким дном?

— Таким, щоб не пропускало космічних променів, зупиняло їх і віддзеркалювало.

— Зцапіла, — відповіла Янка й поклала слухавку.

Ця розмова з нею й оті 1000 доларів одразу ж вилетіли мені з голови, я не надала їм жодного значення, і, мабуть, зовсім даремно…

Про крадіжку в якихось панів Ленарчиків розповів мені мій старший син. Я тільки чула дещо про цю родину (не була з Ленарчиками знайома), але трохи цікавилася ними, позаяк вони надто «легко» трактували здобуття засобів до існування, зневажали замки, надто в чужих помешканнях, і вважали за своє все, що там було.

— На світі немає замків, яких би поважний злодій не відімкнув, і немає схованки, якої він не знайшов би, — любив казати пан Бартоломей Ленарчик. — Що більше замків, то дужча підозра, що в хаті є що красти. Нащо ж наражати людей на таку спокусу?