Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

За дверима панів Ленарчиків, безперечно, було що красти, хоч там містилася лише мізерна частка всього їхнього добра. Основу їхнього багатства становили всілякі машини («приміщені» по всій країні й записані на різних осіб). Решту заповнював посаг пані Ленарчикової. Світлої пам’яті батько Ленарчикової ще перед війною мав мільйонний маєток у подобі чудово доглянутих гектарів, які він роздарував представникам своєї величезної родини (потроху кожному), через що і пізніше залишався фактично їхнім господарем. Три його дочки дістали у спадщину цілі квадратні кілометри садів, що давали чималий зиск.

Політика пана Ленарчика довгий час щедро окупалася. Не знати як народилася й утвердилася думка, ніби Ленарчики гроші тримають у банку, біжутерію — в якомусь таємному й недосяжному сховищі, а вдома — такий собі, не вартий серйозної уваги дріб’язок. Будинок, до якого будь-якої години дня чи ночі можна було спокійно зайти, просто вважався не вартим того, щоб його обкрадати, і весь злодійський світ довго обминав велику незамкнену віллу на Саській Кемпі. До того ж син Ленарчиків — симпатичний підліток, який особисто користувався лише однією з родинних машин, утретє загубивши ключа від гаража, вирішив не завдавати більше собі мороки і зліквідував замок як такий. А з гаража двері вели до самого приміщення житлового будинку, яке не замикалося зовсім. Отже, Ленарчики жили по суті відкриті для всього суспільства. Про все це я добре знала, бо син Ленарчиків належав до кола близьких друзів мого сина. Саме від нього я й довідалась про подію, яку не зважилася б назвати нещастям.

— Послухай, мамо! — гукнув якось мій син. — Пограбували Ленарчиків! Я знав, що колись так буде.

— Та невже? — здивувалась я, бо щодо замків я засадничо поділяла думку пана Бартоломея. — Я все ж гадала, що до цього не дійде. Цікаво, кому це шибнуло в голову?

— Невідомо. Всі кажуть те саме, і вони самі теж дивуються, чому це їх пограбували саме тепер. Щиро кажучи, невідомо, коли саме, але обчистили їх до цурки.

Мене зацікавила така чудернацька інформація.

— Як то — «невідомо, коли саме»?

— Невідомо, та й годі.

— Не розумію?

— Достеменно не відомо.

— А що в них поцупили?

— Теж достеменно не відомо.

Я почала хвилюватися, чи в мого сина все гаразд із головою.

— Дитино моя, що ти говориш? Це ж якась маячня.

— Я кажу те, що кажуть усі мої знайомі, — образився мій син. — Ленарчиків це не дуже схвилювало, хоча вони залишилися без гроша в кишені. Я позичив Казикові 50 злотих.

— Дивуюся, звідки вони в тебе взялися! Їй-Богу, нічого не розумію. Чому люди не знають, що саме у Ленарчиків украдено, і чому певні, що геть чисто все.

— Бо в них нічого не лишилося.

У мене не було настрою розв’язувати крутиголовки, і я зірвалася:

— Не покажу тобі, де сьогоднішній обід, і ходитимеш голодний як вовк, коли не розповіси по-людському.

Отже, я почула таке:

— Вони й самі ніколи не знають, скільки в них удома грошей. Взагалі у них їх до чорта, але вони не знають, скільки саме, бо, крім того, що тримають удома, завжди якусь суму носять при собі… І ось повертаються вони додому, кидаються до своїх заощаджень, аж виявляється, їх катма! Спершу думали один на одного, потім усе перевірили, розпитали Казика, а тоді вже старому Ленарчикові стукнуло в голову… Він удома тримав 15 000 доларів, майже всю суму сотенними паперами, від них аж тісно було в шафі — чобіт ніде було поставити. Ну, і здиміли. Немає ні гроша. До тих доларів і до тих грошей ніхто не зазирав майже тиждень, бо їм вистачало того, що носили при собі. Через те й не відомо, коли саме протягом тижня їх обікрали.

— Ну, може, тоді, коли нікого не було вдома?

Там узагалі переважно нікого не буває вдома. Найчастіше вдома хатня робітниця, але вона теж ходить по закупки і пропадає в чергах. Собака лащиться до кого попало. Отже, з минулої п’ятниці для злодія не було ніяких перешкод.

— А коштовності старої Ленарчикової теж винесли?

Сказати по щирості, стара Ленарчикова була не набагато старша за мене й виглядала, як старша сестра своєї доньки, але ж, якщо були молодий Ленарчик і молода Ленарчиківна, то мусили бути й старий Ленарчик і стара Ленарчикова.

— Ні, коштовності цілі, — відказав мій син. — Страх які розумні злодії: не взяли нічого, крім грошей, яких не відрізниш від інших. Старий Ленарчик лікті собі кусає, що не позначив якось своїх грошей.

— А в міліцію заявили?

— Ще ні. Я залишив їх, коли вони сперечалися, чи варто через таку абищицю привертати до себе увагу міліції. Гадаю, до міліції вони не звернуться.