Йоанна Хмелевська - Клята спадщина

Я швидко підрахувала, що в момент друкування першої поштової марки дід цього таємничого чоловіка мав п’ять років. Навряд чи він міг у такому віці з кимось листуватися, надто чужими мовами, але сам факт, що він теж збирав марки, дуже мене зацікавив. Філателістична манія поширилась у світі лише пізніше…

— Він мав дядька, — провадив Мартін, деталізуючи свою оповідь. — Дядько, певна річ, був старший за нього і багато подорожував (чорти б його взяли!). Здебільшого з метою комерції. Не знаю, що йому там стрілило в голову, але з кожної подорожі він привозив тому прицюцькуватому хлопцеві марки: нові, просто з пошти, та ще й віддавав йому всі листи. Ну, а той усе це збирав докупи — в колекцію.

— Я не бачу тут нічого поганого, — втулила я. — Навпаки, дуже шляхетне заняття.

— Не дратуй мене, — прошепотів Мартін. — Послухай, що було далі. Та мала паскуда звикла до такого, як ти кажеш, шляхетного заняття і за кілька років заходилася збирати колекцію самостійно. Згодом теж почала подорожувати, теж із комерційною метою і теж — постійно щось собі привозила. Жив той вилупок до 1901 року.

— Ну, можеш заспокоїтися: не міг же він і по смерті щось собі купляти!

— Ба! Покидаючи цей світ і бувши людиною вредною, він заповів усю свою колекцію синові, цебто батькові того, про кого ми з тобою оце говорили. А батько його був жмикрут. Він одразу змикитив, що колекція — велика матеріальна цінність і вартість її неодмінно зростатиме. Він замкнув колекцію в сейфі й поповнював її чим попало на пошті й аукціонах. Усе це було на замку й трималося в таємниці, чимдалі від людського ока. Як відомо, прокочувалися війни й інші історичні події, але ніщо йому не зашкодило, хоча він жив на терені нашої країни, шарпаної історією. Словом, цей анахтемський скарб лишився без змін. Нарешті й цей клятий посідач помер (у дуже похилому віці) 1937 року. В заповіті наказав синові, тобто тому, про кого оце мова, щоб він на все начхав, окрім колекції. Родина була досить заможна, але новий спадкоємець до всього майна поставився легковажно, пильнував тільки заповітного скарбу, хоча й сам достеменно не знав, що там. На початку останньої війни він уклав цей скарб до валізки, старанно запакував і закопав десь у підвалі, у знайомих на периферії, а по війні видобув неушкодженим. Дружину й дітей він втратив, уся його родина загинула, а гемонські марки збереглися.

Я слухала цю дивну історію з дедалі дужчим зацікавленням.

— Ну й що? — спитала я з притиском, — дізналися, нарешті, що там було?

Мартін часину помовчав.

— Колумби, — відказав він холодно, ба навіть з якоюсь ненавистю. — Три повні серії, весь комплект. Двоє непогашених Маврикіїв. Меркурій, шість штук, теж непогашені. Усі німецькі князівства, свіженькі, просто з-під преса. Канада, Англія, США, чудові повні комплекти від початку і до 1900 року. Повністю перша Польща, ціла і поділена, всі австрійські друки, окрім десяти крон, американський літак догори ногами (два примірники). Повний Гондурас із авіапоштою, перша Молдавія, Іспанія, Португалія, Сардинія, Парма (щоб вони виздихали!), Родезія, Непал, Уганда, все до 1900 року. 1901 року, нагадую тобі, цей вилупок помер. Гуяни, на щастя, там не було, зате були швейцарські кантони.

— Царице небесна! — зойкнула я, майже непритомніючи.

— А з повоєнних — люблінські видання та три боксери догори дригом, — додав ущипливо Мартін. — Цього тобі вистачить?

Хвилин зо дві я не могла отямитися, приголомшена і майже знищена розмірами такого багатства.

— Вистачить, — визнала я. — Вистачить навіть половини! І яка ж доля спіткала все те? Де воно?

Мартінові раптом мовби заціпило. Він поволі вийняв нову сигарету, запалив її і мовчки дивився у вікно. Потім уважно оглянув стелю, зиркнув на свої чоботи і знов у вікно.

— Той вилупок любив викидати коники, мав свої комплекси, — додав він нарешті.

У мене промайнула думка, що зараз я розчереплю йому, мабуть, голову.

— Мартіне, — озвалась я, — не випробовуй мого терпцю.

— Слухай, що я тобі скажу, бо це дуже важливо. Він мав комплекси. Зроду мав величезні амбіції, хотів бути великим цабе, але нічого не виходило, бо чомусь він не був улюбленцем родини: батько його утискував. Війна теж перешкодила його кар’єрі; суспільний лад йому не подобався; суспільство його не оцінило. Зрештою не знаю, що там ще (я не психіатр), досить того, що він хотів усіх вразити й уславитись, бодай раз, та стати знаменитим — увійти в історію.

— Якщо ти скажеш, що він прилюдно запалив марки…