Мартін Еміс - Нічний потяг

І тут я мушу пояснити дещо про себе й полковника Тома. Одного ранку, під завісу моєї роботи в убивчому відділі, я приперлася на чергування зі страшним похміллям. По-перше, запізнилася, по-друге, з одутлою оранжево-пісочною пикою, а печінка нила так, що я відчувала її всім тілом. Полковник Том гукнув мене до себе в кабінет і заявив: «Майк, якщо хочеш себе доконати – справа твоя. Але не думай, що я стану спокійно на це дивитись». А потім просто взяв мене за руку й повів у службовий гараж. Звідти він повіз мене в лікарню, де док прийняв мене і перед усього поцікавився: «Ви самі живете, так?» А я йому: «Та ні. Не живу я сама». З Деніссом я живу.

У лікарні мені промили шлунок, а потім я приходила до тями в Роквеллів. Тоді вони ще жили у Вайтфілді. Тиждень я провалялася в невеличкій спальні на першому поверсі в задній частині дому. Я слухала далекий шум дороги, наче музику. Приходили люди – реальні та гадані, – вони приходили й стояли наді мною. Дядечко Том, Міріам, сімейний лікар. Був хтось іще. А Дженніфер Роквелл (тоді їй було дев’ятнадцять) бувала вечорами й читала мені. Я лежала, вслухаючись у ясний юний голос, і думала: це справжня Дженніфер чи одна з тих примар, яких час од часу заносить сюди, – холодна, самодостатня, неприступна постать із синювато-задубілим, неначе витесаним з каменю лицем?

Вона мене ніколи не засуджувала. Тоді в неї було вдосталь свого клопоту. Вона була дочкою поліції. І не мала звички засуджувати абикого.

Спершу я перевіряю теку, де зібрано всі-всі нудні подробиці, аж до показника одометра машини, на якій того вечора – четвертого березня – їхали Джонні Мак і я. Але мені потрібні навіть найменші дрібниці. Я хочу чітко визначити, у якій послідовності все відбувалося.

19:30. Трейдер Фолкнер був останнім, хто бачив її. Він твердить, що пішов од неї о цій годині, як завжди робив у ніч із суботи на неділю. Настрій Дженніфер він описує як «життєрадісний» і «нормальний».

19:40. Старенька у квартирі зверху, яка куняла перед телевізором, прокидається від звуку пострілу. Набирає «911».

19:55. Прибуває патрульний коп. Стара, місіс Ролф, має запасні ключі від квартири Дженніфер. Патрульний заходить у квартиру й бачить труп.

20:05. Тоні Сілвера у відділку приймає виклик. Диспетчер називає ім’я загиблої.

20:15. Мені телефонує Джон Макатич.

20:55. Констатація смерті Дженніфер Роквелл.

Через дванадцять годин проводять розтин її тіла.

«TACEANT COLLOQUIA, – повідомляє напис на стіні. – EFFUGIAT RISUS. HIC LOCUS EST UBI MORS GAUDET SUCCURRERE VITAE».

Нехай змовкнуть розмови. І вщухне сміх. Тут смерть панує, помагаючи живим.

Помри за нез’ясованих обставин, наглою чи бодай нетиповою смертю, – словом, помри не в інтенсивній терапії чи госпісі – і розтину тобі не обминути. Помри самотньо – тобі теж сюди. Якщо ж ти вмер у цьому американському місті, санітари доправлять тебе до будівлі судово-медичної експертизи на Беттері й Джефферсон. Коли настане твоя черга, тебе вивезуть з холодильної камери, зважать і перекотять із каталки на цинковий стіл під відеокамерою. Раніше замість неї були мікрофон і «поляроїд». Тепер – камера. Там зараз телешоу. На цій стадії дослідження твій одяг буде ретельно оглянуто, знято з тебе, запаковано в пластиковий мішок і послано в камеру зберігання речових доказів. Але на Дженніфер нема нічого, крім бирки на великому пальці ноги.

І шоу починається.

Напевне, варто зауважити, що особисто в мене сам процес не викликає жодних емоцій. Коли я працювала в убивчому відділі, прозекторська була невіддільною частиною нашої роботи. Я й нині зазираю туди в службових потребах щонайменше раз на тиждень. Служба у підвідділі конфіскацій (який належить до відділу організованої злочинності) набагато кривавіша, ніж можна подумати. Ми кошмаримо бандосів. Варто комусь щось бовкнути біля басейну – і ми конфісковуємо цілу віллу. А там і на мерців виходимо. Тіла майже завжди ховають у багажниках прокатних тачок. Показово страчені та повні куль. Часом пів ранку можеш прововтузитися в медекспертів, поки всі кулі до останньої не буде запротокольовано… Тож сам процес мене не дуже зворушує. Але Дженніфер це не стосується. Я переконую себе, що полковник Том не дивився цей запис, обмежившись рапортом Сілвери. Чому ж тоді я дивлюся? Якщо забути про мерців, прозекторська схожа на кухню ресторану перед відкриттям. Отже, почнімо перегляд. Я сиджу на дивані, курю, роблю нотатки, час од часу ставлю відеомагнітофон на паузу. Я – свідок.

Звучить голос Сілвери: він дає напучування патанатому. Ось Дженніфер, з номерком на нозі. Оте тіло. Фото з місця події, у теці, вологі очі й рот мають мало не порнографічний вигляд (художня порнографія, «зі смаком», – типу ecce femina ), та тепер – нічого еротичного. Застигла, як після глибокої заморозки, розпластана на дошці між неоновими лампами та кахлями. Усі барви спотворено. Хімія смерті невблаганна, луги повним ходом перетворюються на кислоти. «Тіло належить…» Постривайте. Схоже на голос Полі Ноу. Так, патанатом Полі Ноу. Думаю, не варто винуватити чоловіка в тому, що він любить свою роботу й що він родом з Індонезії, та мушу визнати: на мене цей коротун наганяє жах. «Тіло належить…» – каже він, повторюючи сакраментальне: «Ніс es corpus».