Мартін Еміс - Нічний потяг

Ми сиділи в «У Хосні» – маленькій забігайлівці на Грейндж. Це місце популярне в поліції, бо тут класна зала для курців. Сам власник, Хосні, не курить. Він просто лібертаріанець. Викинув половину столиків тільки для того, щоб обійти міську заборону.

Я не пишаюся своєю тютюновою залежністю і знаю, що праведна війна Хосні за права курців приречена на поразку. Та всі копи кадять, а наші серця й легені, які ми так гробимо, – це така собі данина державі.

– А це був двадцять другий калібр, – сказав Сілвера. – Револьвер.

– Угу. Точно не рушниця. І не шестиствольний кулемет. Револьвери – твій коник. А що стара зверху? Вона ж казала, ніби чула один постріл?

– Або прокинулась од першого пострілу, а потім чула другий або третій. Наклюкалася хересу перед телевізором. Ну от що вона знає?

– Піду я з нею побалакаю.

– Яка, бляха, хитромудра справа, – відреагував Сілвера. – Полі Ноу просвітив її рентгеноскопом – і ми побачили три кулі… Одна досі там, у голові, так? Ще одна зберігається як речовий доказ, та, яку ми виколупали зі стіни на місці вбивства. Після розтину ми їдемо назад. Дірка в стіні лише одна. І відкопуємо ще одну . Дві кулі. Один отвір.

Сам собою факт не дуже визначний. Поліція ставиться до балістики досить скептично. Пригадуєте вбивство Кеннеді й «чарівну» кулю? Ми знаємо, що кожна куля – це чарівна куля. А надто – двадцять другого калібру. Коли куля входить у тіло людини, то починає битися в істериці. Ніби потрапила туди, куди геть не збиралася потрапляти.

Я сказала:

– Мені доводилося бачити дві кулі. У самогубстві. А де дві, там і три.

– А мені доводилося переслідувати типів, що мали по три кулі в голові!

Власне кажучи, ми чекали дзвінка. Сілвера просив полковника Тома ввести в курс справи Овермарса. Він мав якісь зачіпки в Куантіко, і це було цілком логічно. І зараз Овермарс нишпорив по федеральних комп’ютерах, шукаючи документально підтверджені повідомлення про самогубців, які примудрилися пустити собі в голову три кулі. Мені ці підрахунки здавалися дивними. П’ять пострілів собі в голову? Десять? Хто більше?

– Що вдалося нарити за ранок?

– Та так, самий дріб’язок. А тобі?

– Таке саме.

А ще в той ранок ми із Сілверою обдзвонювали всіх, хто міг сказати бодай слово про пару Дженніфер і Трейдера. Та всі, як змовившись, бубніли, що, мовляв, вони неначе були створені одне для одного, і несли всяку романтичну маячню. Скидалося на те, що, м’яко кажучи, не було жодної підстави для конфлікту між ними. Всі в один голос твердили, що Трейдер за весь час навіть не прикрикнув на Дженніфер Роквелл, то яке вже там рукоприкладство! Це було щось нечуване: весь час самі тільки приємності!

– Чому вона була гола, Тоні? Полковник Том казав, що Міс Скромність навіть бікіні в гардеробі не мала. А тут їй раптом захотілося, щоб її знайшли в такому вигляді?

– Гола – то діло десяте. Вона ж мертва, Майк. Дідько з тією голизною.

Ми розклали на столі свої записки. Наші замальовки місця злочину. І схематичне зображення тіла Дженніфер: одна лінія – торс, дві – руки, дві – ноги, кружечок замість голови та стрілка, що вказує на кружечок. Фігура з паличок. Хто б міг подумати, що дійде до такого !

– Воно наче щось каже.

– Що саме? – питає Сілвера.

– А ти подумай. Воно каже: «Я вразлива». «Я жінка».

– Або «Заціни!».

– Ага. «Плейбой». Дівчина місяця.

– Дівчина року. Хоча в неї не той тип фігури. Вона спортивна, хоч і грудаста.

– А може, це фініта ля комедія якихось сексуальних ігрищ? Тільки не кажи, ніби тобі таке й на думку не спадало.

Коли ти довгенько служиш у поліції й нерідко бачиш темні боки життя, то поступово й сам стаєш носієм котрогось із людських пороків. Азартні ігри, алкоголь, наркотики, секс. І якщо ви людина сімейна, то все це – як дороговказ до неминучого розлучення. Сілвера став спецом із сексу. А заразом і з розлучень. Я була спецом із пиятики. Одного вечора, розкривши важку справу, ми всією зміною пішли в ірландську забігайлівку, щоб обмити це. Коли ми закруглялися, я раптом зауважила, що всі дивляться на мене. Чому? Та я дмухала на десерт! Щоб остудити. А на десерт було морозиво. Закладала я тоді як швець. І було враження, що це не я сиджу у своїй шкіряній куртці та чорних вузьких джинсах, а семеро страшенних гномів, злитих воєдино: крикливий, сварливий, бридливий, паршивий, злобливий, плаксивий і блудливий. Зайду, бувало, в бар, іду розвальцем до стійки і буравлю поглядом усіх чоловіків. Могла схопити будь-кого за горло чи за щось м’якіше. Не набагато краще я поводилася й в управлінні. До кінця моєї служби там не лишилося жодного копа, якого я, з тієї або іншої причини, не шваркала об стіну в коридорі.