Мартін Еміс - Нічний потяг

– Як Міріам?

– Мовчить, – сказав полковник після паузи.

Я зачекала.

– Не поспішайте, полковнику, – сказала я. І подумала, що було б незле зайнятися чимось заспокійливим і не дуже серйозним. Скажімо, розібрати рахунки. – Хочете – поговоримо, а хочете – помовчимо. Як скажете.

Коли я служила в убивчому відділі, Том Роквелл був у нас начальником відділення. Це було ще до того, як він, образно кажучи, зайшов у швидкохідний персональний ліфт і натиснув на кнопку з написом «Пентхаус». Упродовж десяти років він став спочатку командиром зміни в чині лейтенанта, пізніше, уже капітаном, очолив відділ злочинів проти особистості, а відтак, дослужившись до полковника, став головою нашого управління. Зараз він не полісмен, а велика шишка в політиці: ворочає статистикою та бюджетом, підтримує зв’язки з громадськістю. Він міг стати заступником комісара з питань операцій. Господи, та він мером міг стати. «То суцільне змагання, хто глибше лизне, – зізнався якось він мені. – Знаєш, ким я там став? Я більше не коп. А базікало». І ось тепер полковник Том, базікало, сидів у мене в кабінеті, принишклий, наче миша.

– Майк. Там щось нечисто.

Я знову витримала паузу.

– Щось не те.

– У мене таке саме відчуття, – сказала я.

Дипломатична відповідь, та він уп’явся в мене чіпким поглядом.

– Ти щось знаєш, Майк? Не як подруга. Як поліція.

– Як поліція? Як поліція я мушу сказати, полковнику Томе, що це, мабуть, таки самогубство. Але міг бути й нещасний випадок. Там були ганчірка і бляшанка. Як ви гадаєте, могла Дженніфер його чистити, і…

Полковник аж здригнувся. І, звісно, я все зрозуміла. Авжеж. Що можна робити в роті револьвером 22-го калібру? Хіба що пробувати, який він на смак. Щоб відчути смак смерті. Й ось тоді вона…

– Це Трейдер, – вимовив полковник. – Точно Трейдер.

Я мусила перетравити ці слова. Нехай. Припустімо. Часом і справді так буває, що ніби очевидне самогубство, як глянути уважніше, виявляється вбивством. І ви це просікаєте за пару секунд. Уявімо, що ви десь у Дестрі чи Оксвіллі. В суботу о десятій вечора якийсь чорний укурок розряджає у свою милу дробовик. На ній не залишається живого місця, а його тим часом накриває, і він народжує геніальний план: обставити все так, неначе то вона себе… І він стирає зі зброї свої пальчики, садовить убиту на ліжко чи куди там іще. Дехто особливо вигадливий може нашкрябати передсмертну записку. Колись одна така записка прикрашала нашу дошку оголошень: «Пращавай жарстокий світ». «Ой, Марвісе, яка в тебе трагедія, – співчуваємо ми тому Марвісу, приїхавши після його дзвінка. – Що ж тут сталося?» А Марвіс каже: «В неї була… та, як її… депресія». І непомітно ушивається з кімнати. Він зробив свою справу… Тепер йому тут нічого ловити. І тоді надходить наша черга. Оглядаємо труп: навколо рани – ані опіку пороховими газами, ані слідів пижа. Бризки крові не на тій подушці, на якій сидить кохана Марвіса. І навіть не на тій стіні, що біля неї. А на зовсім іншій. І ви чешете такі по Марвісову душу, а той уже на кухні: в одній руці пакетик із дозою, у другій – розігріта ложка. «Убивство – раз. Героїн – два. Все ясно, Марвісе. Швидко вдягнувся й пішов! Із нами в управління. Це ти отой лайнюк, що вкоротив їй віку. І на додачу виродок. Дійшло?» Убивство, виряджене в шати самогубства. У сімдесят сьомому кварталі таких вилупків – хоч греблю гати. А в нас – нівроку мудрий Трейдер Фолкнер, учений, університетський викладач, який веде заняття з філософії науки. То й що! Мудрих убивств не буває. То все повна туфта. Воно таке все… нице. І так, то все професор наробив. Тут і думати нічого! Хіба є щось тупіше за вбивство? Убивця виходить сухим із води, коли йому щастить або коли він битий жак. Якщо жертва більш-менш молода й не має серйозних проблем зі здоров’ям, а спосіб убивства жорстокий, запам’ятайте, що таке вбивство (або самогубство) можливе тільки в телевізорі, де роль крові грає кетчуп. І будьте певні: якщо самогубство насправді вбивство, ми докопаємося до цього, тут без варіантів. Нам, поліції, вигідно, щоб це було вбивство. Адже розкрите вбивство означає відгули, премії, подяки від начальства. А самогубство – дуля вам, а не премія.

«Це не я, – майнула думка. – Це не я тут сиджу. Мене тут взагалі немає».

– Трейдер?

– Трейдер. Він був там, Майк. Він останній бачив її живою. Я не кажу, що він… Але це Трейдер. Він мав на неї вплив. Це Трейдер.

– Чому?

– А хто ще?

Я відкинулась на спинку, немов відсунулася від цієї думки. Але полковник напруженим голосом вів далі: