Мартін Еміс - Нічний потяг

Ну, сьогодні такого не буде.

Будинок Роквеллів розташований у північно-західному передмісті при дорозі на Блекторн. Двадцять хвилин їзди. Я залишила Джонні Макатича в машині та пішла до задніх дверей дому, як робила звичайно, заїжджаючи до полковника. Обійшла дім, зупинилася. Затоптала бичок. Перевела подих. І побачила їх – крізь вітражне вікно та й на кухні – Міріам і полковника Тома. Вони танцювали. Танцювали твіст, повільно, ледь згинаючи в колінах ноги, під розв’язний спів саксофона, плавно рухаючись по кімнаті. Дзенькнули келихи. Червоне. У небі пульсував повний місяць, і хмари, крізь які він линув, належали радше не нам, а йому. Еге ж, романтично-незабутня ніч. Ця краса – невіддільна частина моєї історії. В обрамленні віконних плетив ніби навмисно для мене розгорталося дійство: сорок років разом, а бажання – мов той порох у порохівницях. У ніч, таку приємну й схожу на день.

Коли приносиш страшну звістку (як-от я тепер), це має і фізичні наслідки. Тіло твоє напружене до краю. Воно відчуває свою значущість. Стає сильним, бо несе страшну правду. Можете думати про неї що завгодно, але це таки правда. Куди вже правдивіше .

Я легенько постукала в скло задніх дверей.

Полковник Том обернувся на звук. Зрадів, побачивши мене. Навіть не думав хмуритись од страху, що я їм зіпсую такий чудовий вечір. Та щойно він одчинив двері, як я відчула, що міняюся на виду. І я вже знала, що він думає. Він думав, що я знову взялася за старе. Розв’язала, коротше.

– Майк, Боже мій! З тобою все гаразд?

А я кажу:

– Полковнику Томе. Міріам.

Та Міріам тікала з мого поля зору. Випадала з нього з прискоренням вільного падіння, десять метрів на секунду в квадраті.

– Ви сьогодні втратили дочку. Ви втратили свою Дженніфер.

А він і далі наче намагався всміхнутися. Тільки тепер це мала бути усмішка благальна. Спочатку в них народився Девід, через рік – Єгошуа. А потім, ще через п’ятнадцять років, – Дженніфер.

– Так, Дженніфер не стало, – сказала я. – Самогубство.

– Що за дурниці…

– Полковнику Томе, ви знаєте, я вас люблю й ніколи не сказала б вам неправди. Та схоже, сер, що ваша дівчинка вкоротила собі віку. Вона пішла на це. Пішла.

Вони накинули плащі, і ми поїхали в місто. Міріам залишилася в машині з Джонні Маком. У морзі на перетині Беттері й Джефф полковник Том провів упізнання, спираючись на двері холодильника.

Олтан О’Бой мав їхати на схід, у кампус. Він віз новину для Трейдера Фолкнера.

Сьогодні вранці я прокинулась – і Дженніфер стояла в ногах мого ліжка. Вона чекала, поки я розплющу очі. Я зиркнула на неї – вона щезла.

Одразу після смерті привид померлого, мабуть, розпадається на кілька привидів. І, певна річ, роботи тут багато. Бо йому слід побувати в багатьох опочивальнях, постояти над багатьма сплячими.

І декого з тих сплячих, – може, двох, може, трьох – мерці ніколи більше не покинуть.

По вівторках у мене нічне чергування. Тому вдень я зазвичай буваю в «Ледбеттері». Одягнена в темно-сірий брючний костюм, сиджу в своєму кабінеті на вісімнадцятому поверсі над тим місцем, де Вільмот впирається в Грейндж. Я тут працюю за сумісництвом консультанткою з безпеки, і коли мій стаж досягне обов’язкової позначки в двадцять п’ять років, я матиму повне право йти з роботи раніше на годину, а то й більше. Служу від 7 вересня 1974 року. Моя пенсія вже наступає на п’яти й усе принюхується: чи достигла я?

Подзвонили з прохідної, сказали, що до мене відвідувач: полковник Роквелл. По правді кажучи, я здивувалася, що він не вдома. Як я розуміла, хлопці з Чикаґо вже приїхали, і слухавку з телефона було знято. Роквелли хотіли докопатися до суті.

Я відклала схему охоронної сигналізації, яку саме вивчала, підправила макіяж. Тоді зв’язалася телефоном із Ліндою й попросила її зустріти полковника коло ліфта й провести до мене.

Він зайшов.

– Доброго дня, полковнику.

Я рушила йому назустріч, але він, схоже, вирішив, що обійдеться без моїх обіймів, а коли я стягувала з нього плащ, його підборіддя мало не торкалося грудей. Не підіймаючи голови, він опустився в шкіряне крісло. Я повернулася на місце за своїм столом і сказала:

– Як ви там, полковнику? Дорогий…

Він знизав плечима. Повільно зітхнув. Звів очі. І я побачила те, що рідко бачиш у людей, убитих горем. Паніку. Первісну паніку, паніку істоти нерозумної, у його очах. Вона збудила в моїй уяві образ кролика, застиглого перед удавом. Мене раптом теж охопила паніка. Я подумала: «Він живе в кошмарному сні, і я теж. Що робити, якщо він завиє? Завити й собі? Усі завиємо?»