Мартін Еміс - Нічний потяг

– То що сталося?

– Дочка полковника Тома вчинила самогубство. Сьогодні.

– Дженніфер? – А далі вирвалось: – Та йди!

– Не маю більше чим займатись, Майк. Казав же тобі, це непросте прохання.

– Як?

– Двадцять другий калібр, у рот.

Я мовчала.

– Майк, прошу, сповісти полковника Тома. І Міріам. Але скоро.

Я запалила нову сигарету. Пити більше не п’ю, але смалю, як паротяг. Тоді сказала:

– Я знала Дженніфер Роквелл, відколи їй було вісім.

– От бачиш, Майк. Хто, як не ти?

– Добро. Але спочатку відвезеш мене на місце.

У ванній я навела марафет на пиці. Але без фанатизму. Ніби пройшлася ганчіркою по барній стійці. Злісно зціпивши зуби. Була нічого така, принаймні так мені здається, а зараз – немолода фарбована блондинка, яких у глибинці хоч греблю гати.

На автоматі прихопила нотатник, ліхтарик, гумові рукавички – і свій тридцять восьмий калібр.

На поліційній службі швидко починаєш розуміти, що це за самогубство, коли все «ясно». Заходиш у кімнату, бачиш тіло, роззираєшся й кажеш: «Ясно». Та це ніяк не «ясно». Я познайомилася з Дженніфер Роквелл, коли їй тільки виповнилося вісім. Вона була моя улюблениця. Та що моя – вона подобалася всім! І я не могла не помітити, що їй ставало некомфортно від її досконалості. Розумна, вродлива. Так, я саме про це: за таку мудрість не шкода й вмерти; краса, що б’є без промаху. І вона була ніц не пихата, ну хіба зовсім трохи, бо не можна бути такою розумною-вродливою і зовсім із того не пишатися. Вона мала все – так, геть усе й навіть більше. Її батько – коп. Обидва старші брати, набагато старші, теж копи, служать у Чикаґо, на шостій дільниці. Дженніфер не пішла в поліцію. Вона стала астрофізикинею і працювала тут, на горі Маунт-Лі. Чоловіки? Коли вона навчалася в Каліфорнійському державному, ті табунцями бігали за нею, але Дженніфер нікому з них не віддавала переваги. Та останнім часом (скільки вже років – вісім, сім? О боже, я й не знаю!), схоже, був у її житті такий собі мислитель-мрійник. Його звали Трейдер. Професор Трейдер Фолкнер. Це точно не було «ага, ну так» самогубство. Це було «ні, не може бути» самогубство.

Ми з Джонні Маком у машині без розпізнавальних знаків зупинилися на Вітмен-авеню – обсадженій деревами широкій вулиці з особняками й дуплексами. Кампус тулився на самому краєчку двадцять сьомого кварталу. Я вийшла з машини. Тісні штани, низькі підбори…

Там уже були патрульні, криміналісти, медексперти. Тоні Сілвера й Олтан О’Бой були в будинку. І ще кілька сусідів. На них ти дивишся, як на порожнє місце. Вуличні ліхтарі чітко окреслювали постаті у формі. Ага, значить, оголосили загальну тривогу. Щось схоже було в Південному, коли надходив радіосигнал, що «завалили полісмена». Іноді «завалили» означало «все, кінець»: не розійшовся з іншою машиною на перехресті під час переслідування, поткнувся не в той склад не в той час і залишився там із діркою у тілі, забрів кудись, де наркоманів аж кишить, і спіймав собі кулю. Коли хтось із клієнтів убивчого відділу обертається проти вбивчого відділу, правила гри міняються. Це расизм. Це атака на кожного з нас.

Жетон розчистив мені шлях крізь натовп поліції біля входу. Потрібно буде допитати домовласницю, яка могла бачити Дженніфер однією з останніх чи навіть виявитися свідком. Мені у спину світив відбитим сонцем гладкий місяць. А втім, навіть в Італії поліція не розводить сантиментів через повню. Всі знають, що в такі ночі злочинність зростає на двадцять п’ять або й усі тридцять п’ять відсотків. А візьми повний місяць у п’ятницю – і ось тобі двогодинні черги в кабінетах невідкладної допомоги та повний аншлаг у травмпунктах.

При вході до квартири Дженніфер мене зустрів Сілвера. Сілвера. Ще коли ми працювали разом, нам не раз доводилось бувати в таких місцях. Та цього разу все було інакше.

– Боже мій, Майк.

– Де вона?

– У спальні.

– Ти вже закінчив? Чекай, нічого не кажи. Я зайду.

Шлях до спальні пролягав через вітальню. Я знала, куди йти. Бо й раніше сюди заїжджала, разів із десять за останні років п’ять: то привозила щось для полковника Тома, то підвозила Дженніфер на бейсбол, чи на пляжну вечірку, чи на роботу. Раз або два вона була з Трейдером. І хоч наші стосунки здебільшого були пов’язані з роботою, ми теревенили в машині, як подружки. Коли я перетнула вітальню і вже збиралася зайти до спальні, мені раптом згадалася вечірка дворічної давності – вечірка, яку влаштував Овермарс із нагоди службового підвищення. Я тоді відчула на собі погляд Дженніфер: вона всміхалася, тримаючи в руці келих вина, із якого пригублювала цілий вечір. (Усі, крім мене, звісно, напилися в зюзьку.) Я тоді ще подумала: і дав же Бог комусь талант бути щасливою! Її переповнювала вдячність. Мені цистерну віскі треба осушити, щоб я так світилася, а вона наче сяяла зсередини всього від неповного келишка білого.