Мартін Еміс - Нічний потяг

Я зайшла до спальні й зачинила за собою двері.

Ось як це робиться. Повільно обходиш кімнату. Спершу по краю. Тіло – наостанок. Точніше, те місце, де воно мало бути. Інтуїція повела мене до ліжка, та Дженніфер тієї миті сиділа на стільці. У кутку, правіше. Далі: запнуті наполовину штори (щоб місяць не світив), упорядкований туалетний столик, зім’яті простирадла, ледь відчутний запах пристрасті. В ногах у неї – стара наволочка з чорними плямами й сплющена бляшана банка.

Я вже казала, що мені не звикати до вигляду мерців. Але мене кинуло в жар, коли я побачила Дженніфер Роквелл, її пещену голизну, її очі, дотепер вологі, і вираз якогось дитячого здивування в них. Не сильне, легке здивування, ніби вона знайшла щось, що давно згубила і вже не сподівалася знайти. І не зовсім оголена. Вона зробила це в рушнику, намотаному тюрбаном на голову, як роблять, сушачи помите волосся. Але тепер, звичайно, цей рушник був весь промоклий і кривавий і здавався нестерпно важким для будь-кого із живих жінок.

Ні, я не торкалася її. Щось черкнула в нотатнику, а потім із професійною старанністю, паличками, схематично, зобразила положення тіла – ніби я знову працювала в убивчому відділі. Револьвер двадцять другого калібру лежав на підлозі рукояттю догори, обпершись на ніжку стільця. Перш ніж вийти з кімнати, я, надягнувши рукавичку, на мить вимкнула світло – і в місячному сяйві волого заблищали мертві очі. Огляд місця події нагадує газетну задачку на уважність. Знайдіть відмінності. Щось тут було не так. Тіло Дженніфер прекрасне – такому тілу можна тільки заздрити, – але щось із ним було не так. Воно було мертве.

Зайшов Сілвера – підібрати зброю. За ним прийдуть криміналісти – зняти відбитки пальців, провести потрібні заміри, усе зафіксувати. А потім прийдуть медексперти, запакують тіло в мішок. І засвідчать смерть.

Суд присяжних досі не визначився щодо питання жінок у поліції. Чи може жінка тут працювати? Як довго? З іншого боку, може, вони мають рацію. Мабуть, я тільки одна з багатьох, хто так вляпався. Скажімо, нью-йоркська поліція на п’ятнадцять відсотків складається з жінок. І по всій країні жінки-детективи показують блискучі результати, роблять висококласну роботу. Але я думаю, що це напевне якісь дуже, дуже виняткові дами. Ще працюючи в убивчому відділі, я часто казала собі: «Йди звідси, дівчинко. Ніхто тебе не стане зупиняти. Просто тікай». Розслідування вбивств – чоловіча робота. Чоловіки їх скоюють – нехай чоловіки їх розгрібають, нехай чоловіки сушать мізки, нехай чоловіки ведуть слідство. Бо чоловіки люблять насильство. Жінки, можна сказати, туди майже не ліпляться, хіба що як жертви, убиті горем родички чи свідки. Десять-дванадцять років тому, коли під кінець першого терміну Рейґана пішла гонка озброєнь і ядерна загроза не виходила людям із голови, мені здавалося, що насувається всесвітня бійня і диспетчер викличе мене по рації, щоб тривожно сповістити про п’ять мільярдів загиблих. «Усі мертві, крім вас і мене». Люди при здоровому глузді й добрій пам’яті, схилившись над столами, розробляли превентивні плани загального знищення . І я тоді питала вголос: «А де жінки?» А де були жінки? І я скажу вам: вони були свідками. Ті скуйовджені дамочки-пацифістки в наметах під базою Ґрінем-Коммон, Англія, доводили військових до сказу своєю присутністю і своїми вбивчими поглядами – але залишалися свідками. Натурально, усі ядерні причандали, ядерна машина були прерогативою суто чоловіків. Убивство – справа чоловіча.

Але якщо є один момент у роботі вбивчого відділу, який жінкам дається в тисячу разів краще, ніж чоловікам, то це сповіщення про смерть. Жінки добре це вміють – м’яко подати сумну звістку. Чоловіки пасуть тут задніх, бо почуття в них завжди в загоні. Вони постійно змушені лицедіяти , коли доставляють с. п. с., отож і проголошують новину, немов священники чи глашатаї, чи то взагалі беземоційно, наче їм пороблено, ніби пункт за пунктом зачитуючи текст контракту чи оголошуючи рахунок у боулінг-клубі. Потім, коли справу вже наполовину зроблено, до них щось починає доходити і їм стає зле. Я навіч бачила, як вибухали реготом патрульні, приносячи якомусь небораці звістку про задавлену вантажівкою дружину. В такі хвилини чоловіки зазвичай усвідомлюють увесь абсурд ситуації, тому й стається всяке. Тож я би сказала, що жінка одразу відчуває весь трагізм, і після цього оповіщення для неї – річ важка, але не сказати, що неприродна. Часом, звісно, адресати вибухають реготом, – мабуть, таким нестерпним виявляється горе. Ти просто втягуєшся в рутину з назвою «мій сумний обов’язок», і вони будять сусідів о третій годині ночі, щоб улаштувати поминки.