Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

© Леся Туровська, 2022

ISBN 978-5-0055-9598-0

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero

Що більш я пізнаю людей,

то більш обожнюю собак.

Мадам де Севіньє,

французька письменниця

(1626—1696)

Глава 1

БІЛЯ КОСТРУБАТОЇ ЖЕРДЕЛІ

– А ходімо, я тобі щось покажу, – змовницьки усміхається Сліпий Кіт, коли ми, як завше, набираємо в цеберки воду зі старого колодязя.

Мої очі спалахують вогниками зацікавленості. Тож ми, оминаючи кропиву, огинаємо крислату шовковицю і завертаємо за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Раптом я ціпенію, остовпівши, бо мені відкривається анормальна картина: побіля перехнябленої комори, складеної з цурок і цегли, на вкрай короткому ланцюзі, похнюпивши ніс, перетоптується з лапи на лапу… велетенський пес.

Чимось він нагадує мені… Прометея. Але ж той був прикутий ретязями до бескиду, а цей – до кострубатої жерделі.

Я дивуюся, як мужньо поводиться скотинка: не гавкотить, не скиглить, проте стовбичити мордою впритул до дерева – річ незручна. Геть короткий ланцюг не дає ні сісти, ні лягти, лишень ворушитися крихту.

Неподалік, у тьмяній отаві, поміж газетного шмаття, недопалків та брудного ганчір'я, помічаю вигнуто-ввігнуту олов'яну посудину. Мо», сто років тому там була питна вода.

Тим часом, реагуючи на шерех, пес повертає свій вологий плюшевий ніс, неквапливо підіймає мигдалюваті очі, і я… безнадійно потопаю в них, не в змозі вхопитися навіть за соломинку.

Несподівано мене пронизує відчуття особистої причетності до беззахисної істоти. Я розвертаюся і, під здивовані вигуки Сліпого Кота, навскоси біжу до Пряникового Будинку. Увірвавшись на кухню, хапаю зі схожого на контрабас буфету перший-ліпший полив'яний полумисок. Похапцем розмочую у воді хрусткі скоринки зачерствілої здоби, відкладені для підгодівлі араукарій, що ростуть уздовж нашої огорожі. Знов лину повз старий колодязь, плутаюся у вітті крислатої шовковиці, завертаю за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою. Ледь не потрапляю в зарості гостролисту що рясніє навкруг перехнябленої комори й ладен подряпати мою сатинову сукенку.

Виблискуючи своїм єдиним, кольору камеді, оком, за моєю метушнею з ущипливою посмішкою спостерігає Сліпий Кіт.

Рідесенький туманець пав на річеньку,

Мов парубок, приголубивсь до дівчиноньки…

доносить вітер звідкілясь чийсь наспів, неначе стогін.

Зі стриманою жадобою пес тикає носом у мізерну манно-небесну страву, що казна-звідки тут опинилася. Він спорожнює вмить і до сяйного блиску вилизує полив’яний полумисок. Неохоче завершує копітку роботу й підіймає вузьку шляхетну морду.

Дивиться на мене знизу вгору, начеб кріпак на панну, і… безголосо плаче. Принижена подяка стукає у дверцята його собачої свідомості. Він часто дихає і в напіввідкритій пащі, поміж зубів, ковзає язик, схожий на малиновий пелюсток.

Це видовище здається мені настільки обурливим та скумасним, що я ледь утримуюся від того, щоб не тупотіти ногами, метати блискавиці очима й волати, доводячи невідомому режисерові, що цей кепський спектакль давно слід припинити, і над цією жорстокою, недолугою драмою чимскоріш опустити завісу.

Я чомусь абсолютно не зважаю на те, що фактично переймаюся стороннім, незнайомим псиськом з непередбачуваним характером, здатним у будь-який момент обгавкати мене або навіть вкусити. У гіршому разі доведеться звертатися до лікарні, щоб отримати сорок впорскнень у живіт від сказу. А в кращому – мене візьмуть у зашморг легіони мізерних, надокучливих бліх. Втім, наразі я геть забуваю про ймовірну загрозу. Тож миролюбно, долонями назовні, простягаю до тваринки обидві руки, відчуваючи гарячий доторк допитливого носа, шорсткого, як повсть.

Глава 2

ЗОЛОТАВІ БЛИСКІТКИ ЩЕМКОЇ МИНУВШИНИ

У моєму житті бракувало собак. Було їх трохи хіба що на «сьомому небі» дитинства, коли дід Оксень з бабою Ксеною тримали на обійсті вівчарку, на ім'я Рекс. Зчаста взимку велетня запрягли в санчата, і він катав мене, малечу, допоки якось не перекинув у м'який, ніздрюватий сніг.

Упродовж дня Рекс зазвичай вештався побіля своєї будки, гримаючи залізним ланцюгом. Він загрозливо морщив ніс, щирив зуби, їжачився й утробно гарчав, напнувши ланцюга, коли ми з молодшим братиком Максимком, тримаючись на безпечній відстані, підступно тягли руки до його мисочки, повної їжі й дражнили: «Та-дай! Та-дай!».