Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Раптом почула неподалік багатоголосий дівчачий вереск і зойк. То мої подружки, розгледівши шибайголову, сипонули врозтіч за законом натовпу, хто куди, навтьоки. І тоді сталося несподіване: «Собака», неначе мисливський пес, повернув ніс за вітром і різко змінив траєкторію свого чвалу. В мить забувши про мене, він з азартом рвонув наздоганяти тих, хто давав драла.

Того дня я, «маленька, дурна, як жменька» , отримала корисний досвід: ті, що нападають (це стосується й звірів), зазвичай переслідують тих, хто рухається або намагається чинити опір. Статичні мішені нападникам геть не цікаві.

О, золотаві блискітки щемкої минувшини! Я пропускаю їх крізь серце, і вони розтікаються всередині медовим жаром.

На жаль, усі мої розчулені спогади про собак ні на йоту не наближають мене до думки, що вчинити тепер, коли я споглядаю песеня, коротко прикуте до кострубатої жерделі. Настільки коротко, що воно заледве здатне ворухнутися. І це неприємне видовище сіпає мої нерви та ятрить душу.

Глава 3

НІЩО НЕ МИНАЄ

Над нашим невеличким хуторцем Помідорівкою, що причаївся поміж лісів і луків побіля тихоплинного ставку, западає ніч. Однак мені геть не до райського відпочинку. Я те й роблю, що кручуся-верчуся та совгаюся у своєму ліжку з хромованими бильцями, нарікаючи на липуче безсоння.

Вітер раз по раз шарпає розлогі яблуневі гілки за шибою. І мене це денервує. До того ж настирлива мошва дзижчить довкруж. Мені б наразі спочивати нищечком, згорнувшись клубочком та підібгавши ноги, натомість я то скидаю, то натягую бамбукове укривало до самого підборіддя. Смуток неначе лещатами стискує серце. Всі думки плетуться до псиська, прикутого до кострубатої жерделі.

Раніше моє зворушливе співчуття викликав дворнячка, на ім'я Сірко, що гопцював на довжелезній мотузці, задерши бубликом хвоста, на обійсті баби Мокрини, моєї сусідки навпроти.

Я припасаю Сіркові яловичі мозкові кістки, смажену кров і ковбасні обрізки. Упродовж усієї зими, коли я, дачниця, з'їжджаю з хуторця до великого міста, – день за днем, тиждень за тижнем накопичую в морозильній камері ласі харчові недоїдки. І по весні влаштовую Сіркові справжній м'ясо-ковбасний бенкет.

Наразі я усвідомлюю, що Сірко, як порівняти з прикутим псом – гоноровий княжич. Адже бояринує на своїй шворі, задерши бубликом хвоста, посеред просторого подвір'я, навпроти парадного ґанку. Все, що діється в радіусі його ревного дозору, – панорамно розгортається перед ним, як перед усюдисущим капітаном, що пильнує за штурвалом вітрильного судна.

Сірко невсипуче контролює всіх гусок, індиків, півнів і курей довкруж. Він підлабузницькі лащиться до односельців, що приходять до баби Мокрини: родичів, сусідів і знайомих. Буває, виканючує вередливим гавкотінням зайвий сласний їстівний шматок.

І найголовніше: у Сірка є будка. Одноосібна, персональна «приватизована нерухомість», де завше можна перечекати негоду, ледарюючи на дірявій вовняній хустині.

Я примружую очі, і довколишня мла згущається ще більше. Кажуть, яка ніч – такий і сон. А мені здається навпаки: який сон, така й ніч. На мене зловісно насуваються темні вигини кімнати, і в кожному закутку вбачається по зголоднілому псові. Я починаю тихо плакати.

– Тільки не перетворюйся на плакучу вербу! – застерігає Сліпий Кіт.

Як він дивно вимовляє слово «вербу». Спочатку тягне звук «ве-е-е», скільки може; затим поривчасто пристібає до нього другий склад слова – «рбу». Мій одноокий компаньйон полюбляє проспівувати голосні, спираючись на приголосні, тож в його виконанні навіть простеньке слово набуває неабиякого обсягу й повноти.

Натомість перед моїми очима постає не верба, а кострубата жерделя, вся всіяна терпкуватими, ще не дозрілими плодами.

Не знаючи, що вдіяти, щоб мене заспокоїти, Сліпий Кіт підсовує мені ароматичну підголівну подушку, набиту висохлим квітом лікарської ромашки. Чим не дбайлива мамця-няньця? Я перевертаюся на бік і вдячно зариваю лице в заспокійливі аптечні пахощі. Мені подобається і сама подушка, прикрашена атласною стрічкою, помереженою в'яззю. Тим часом Сліпий Кіт підтикає під мене бамбукове укривало з усіх боків, начеб сповиває всю. Помітивши лихоманку, кладе мені під язик пігулку Хатимідзіоганрьо. Золото, не кіт.

Я заплющую очі, лаштуючись спочити хоч пригорщу, та раптом несамохіть провалююсь у перелив дзеркал. Там мені ввижається трикутний звір зі стеклярусними очима. Він хутко трансформується на Ненні Коротку Сорочку, що стискає в руках кінський хвіст. Я страхаюся, починаю гарячково дертися вгору сходами, що не мають поруччя й ведуть униз. Зрештою опиняюся у вивернутому догоричерева лабіринті. Тож, ремствуючи, скидаю ароматичну подушку на долівку.