Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Спить дерев'яна садова драбина, опершись на черешню. Дрімає дворова тисова призьба. Навіть сам Пряниковий Будинок раює блаженно заплющеними віконцями. Лишень вишикується в темряві латка капусти й біліють розтріскані ночви, що притулилися до муру дворової клуні.

Пригорща нічних зірок мерехтить у забутій коновці поруч з берестовим кухликом. І, безсумнівно, десь поблизу чатує Піщана Людина, цей дивовижний охоронець снів, який, за повір'ям, сипле в очі дітям, що загралися допізна, чарівний пісок, змушуючи їх спати.

Мо» саме такої дивовижної ночі Володимир Сосюра написав поетичні рядки:

Я так люблю жагуче літо.

І даль, і зоряну блакить,

Коли вночі в вікно розкрите

Таємне листя шелестить.

Коли все спить: і вежі, й брами,

І горе, й щастя в млі тонкій,

І бродить місяць над домами,

Неначе срібний вартовий.

Усе довкруж стишилось і завмерло, окрім Сліпого Кота, що дає хропака, як іржава катеринка. Б'юся об заклад: йому привиджується, як він вудить солодких йоржиків у старій загаті. Або визбирує драним кошиком щупачків в очереті й виглядає, чи не вловилося щурятко.

Якщо вірити відривному календареві, нинішня ніч – найкоротша у році, адже триває ледь-ледь більше, як шість годин. Мабуть, дехто хоч би раз у житті нетерпляче очікував саме на цю ніч, адже за нею починається найдовший у році день.

Над ранок ніч виносить всіх на узбережжя дійсності. Світанок квапливо змиває зірки з бездонного тареля небокраю.

Я сплю з розчиненими вікнами й прокидаюся з першими зблисками зорі. Там, надворі, клекоче птаство й крильцятами розсіює серпанок. Раптом я здригаюся від моторошної згадки: вчорашній прикутий собака! Просочуюся на кухню і, дзенькаючи порцеляновим посудом та брязкочучи столовим начинням, прискіпливо вдаюся до ревізії продуктових полиць.

Ось вона, щойно відкладена для благословенного рибного лову шліфована перловка. Я заливаю крупу водою, ставлю невеличку нікельовану каструльку на вогонь.

– Гей, кашка! – мрійливо схвалює Сліпий Кіт, пронюхавши запах, що звабливо струмує з-під хромованої кришки. Його личко вмить набуває значущого вигляду. Плямкаючи і присмоктуючи, він хапає з мисника таріль, спрагло видряпується за стіл, нетерпляче деренчить дерев'яною кописткою, ще й піднесено скандує безглузду маячню:

– Нумо, хлопці, до мети: набивати животи!

Мені іншого не залишається, як повернути його з неба на землю. Адже се вариво не йому, а «тому собаці».

Щойно страва приготована, я локшу туди кілька сардельок і, з повною до країв полив'яною посудиною, у денервовому поспіху рушаю вже знаним маршрутом.

Сліпий Кіт пильно дивиться мені вслід. Хтиво цмокаючи губами, він приспівує: «шабадабада, шабадабада» й неквапно човгає до схожого на контрабас буфету. Вуса його ворушаться, бо чують поживку. Він відчиняє скляні дверцята, виймає з криївки глиняну ринку, зсуває з неї покришку та без жодних докорів совісті присмоктується до товчеників та шуликів з медом, що мене пригостила баба Мокрина. Запиваючи споживане узваром, жадібно глитає просто з глечика.

Тим часом я огинаю колодязь, продираюся крізь віття крислатої шовковиці, завертаю за ріг занедбаної присадкуватої глинобитної халупи з рудою од моху стріхою й опиняюся біля перехнябленої комори, де на мене, без сумніву, чекає «той пес».

Невибагливий щодо потрави, він пожадливо, похапцем проковтує геть чисто все, що я принесла. Спостерігаючи, як він старанно ковтає й вилизує, мої очі зрадницьки зволожніють.

На зворотній дорозі я зупиняюся побіля стиглої шовковиці. Нахиляю крислате віття і прямо з дерева куштую солодкі, соковиті тутові плоди, що фарбують мої пальці.

– А знаєш, що утнув «той пес», коли досхочу набив пельку? – звертаюся я до Сліпого Кота (той здивовано гмикає). – Висолопив язика та й давай метляти своїм бомбезним хвостом.

Глава 5

СВИРИД СТАРШИЙ

Давно це було, мабуть, ще за царя Панька.

Великий авторитет мав у Помідорівці кремезний та приземкуватий чоловік, далекобійник Свирид Семиноженко. Хуторяни прозвали його Свиридом Старшим, позаяк його молодшого сина також звали Свиридом.

Коли в родині Семиноженків зіп'ялося на ноги шестеро дітлахів, сільське правління спорудило їм простору хатину з жовтого сирцю. То була незвичайна будівля, запевне пов'язана з космосом та чаклунством. Світанки зазирали всередину її великооких, широко розчинених віконець, і тоді здавалося, начеб уся вона паленіє жовтогарячою камеддю.