Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Ось так урвалася линва життя – вже не топтати йому ряст. Зосталися лишень куценькі, розрізнені спогади односельців, начеб скельця розбитого люстерка.

…Міледі Смерть, благаю Вас

Ще трошки зачекати.

Співати Дженні буде в нас,

А Бетсі – танцювати. —

бувало, він безтурботно насвистував цю простеньку старовинну шотландську пісеньку, яку почув ще хлопчаком від свого діда Власа. Здавалося, ще вчора він був молодим, веселим, статним, дженджуристим; не скорявся ні пасатам, ні мусонам. І ні на крихту не сумнівався в тому, що лишень у глибокій старості занесе ногу в стремено смерті, і певна річ, посуне в інші світи не так безславно і недбало. Однак… не по Хуанові було сомбреро, і не по Савці свитка. Надто вже широко розпластав над ним крила егрегор Зеленого Змія.

Глава 6

ДЯКУВАТИ КРОНІНУ

Сьогодні в моїх сусідів Буравчиків щось бучно відзначають. Там, за живоплотом, не вгаває галаслива музика. Гулянка з її несамовитими веселощами – у самісінькому розпалі. Безупинні танці гупають так, що дудонить земля. Аж у вухах лящить від гамірного ревища. Поривчастий вітер доносить до Пряникового Будинку відгомін шарварку: п'янке гоготання, зойки та лайки упереміш зі старими записами пісень вікопомної «Агати Крісті».

Хоч сам гурт давно розвалився, його окремі опуси й далі подекуди риплять під диско-електроніку. Тож усенький день ми удвох із доброчесною віртуальною леді Агатою Крісті тіпаємось і здригаємось, не годні втямити сенс розперезаного трешу на кшталт: « рвуться целки від любові », « білий маніяк втомлено трясе битою головою », « вмирає капітан і йде в океан, залишаючи за собою рожеву нитку », « ти вперше цілуєш бруд, кров'ю бризкаючи з очей », « вино і гашиш, Стамбул і Париж » та інших неохайно римованих слів, помножених на хвору уяву та елементарну нестачу ідей.

Очолює цю каламуть «Казкова тайга» (кавер-версія пісні «Про що плачуть гітари» у виконанні молдавського ВІА «Норок»), де, усупереч заявленій казковості, хмарини у небо ховаються, а п'яні зірки униз придивляються. Така собі незрозуміла наруга над явищами природи, що їх з діда-прадіда оспівували піїти. За щучим велінням «співунів» -горлодерів, розірвані на шматки громади хмар гарячково втікають усередину неба, налякавшись «п'яних зірок». Куди тому Стівенові Кінгу!

З вечірнім смерком я виходжу на середину обійстя Пряникового Будинку, закидаю голову та завмираю, споглядаючи філігранні суцвіття мерехтливих зірок. Невже їхня неспішна й велична хода вздовж оксамитового небесного склепіння хоч на дещицю асоціюється з нахабним та зухвалим сп'янінням?

Мені стає тоскно й кривдно. Чому так знецінилися моральні цінності відтоді, як Леся Українка обдаровувала ними людство?

…В довгу, темну нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей —

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей…

А ще пригадую роман Кроніна «Зорі дивляться униз», де йдеться про довічний вибір: якою бути людині, що робити, чого прагнути.

Раптом п'яна музика в Буравчиків захлинається й замовкає. Схоже, дякувати Кроніну, мені зусиллям думки таки вдалося врятувати зірки від потали.

– Дарма переймаєшся! – раптом чую дратівливий голос.

З-за моєї спини безшелесною тінню виникає Сліпий Кіт і починає шлейфом розсипати навколо мене псевдо філософські квіти своєї котячої риторики.

– Невже тобі треба окремо пояснювати, Малушо, що «п'яні зірки» існують тільки в уяві самого п'яниці? Себто того, хто лизнув скляного бога, заклав за комір, розчавив муху і, у проміжку між двома шкаликами та понюхом лиснючого рукавчати, втуплюється осоловілим поглядом у власне «нікуди».

Я лишень пересмикую плечима.

Як на підтвердження своїх слів, Сліпий Кіт починає безголосо нявчати, лівою лапою імітуючи дзеньки-бреньки на вигаданій гітарі:

…Кіт Сліпий у хмарках сховавсь,

Миші сірі над ним. сміявсь.

Однак я – кепська цінителька його талантів, тож рішуче стягую недолугого музику з усіх його парнасів за котячу шкірку.

Глава 7

«БІЛЯ ХАТИ ПЕСИК ГАВ ЖОВТИЙ МІСЯЦЬ ВАРТУВАВ»

Моя голова йде обертом, адже відтепер я повсякчас маю бігати до пса, прикутого до кострубатої жерделі. То полумисок юшки з потрухами несу, то скибочки парного м'яса, то свіжої води з колодязя. Ось і зараз, коли пес зосереджено лиже, гризе й лигає, – розчулено милуюся його хижими білими іклами й шорстким малиновим язиком.