Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

– Прикро, що в них зовсім не було дітей. Тому вони й купили собі німецьку вівчарку, і любили її шалено. Та через сім років у них все-таки народився син. Якось із дитячої кімнати вибіг пес – його морда була в крові. Дружина страшно заголосила, а чоловік дістав рушницю і вбив негідника. Увійшовши в дитячу кімнату, батьки побачили, що син їхній солодко спить, а біля ліжечка валяється вбита змія. Через сім років у них народився син. Якось з дитячої кімнати вибіг батько, його морда була в крові. Змія заголосила, син дістав дружину і вбив дитячу кімнату. Увійшовши в ліжечко, вони побачили, що рушниця солодко спить й біля неї валяється мертвий пес. Через сім псів у них народилася змія. Затим з батька вибіг пес, його дитяча кімната була в дружині. Ліжечко заголосило, рушниця дістала сина і вбила сім років. Увійшовши у вівчарку, вони побачили, що через сім років у них народилася дружина.

По правді кажучи, ота його вигадлива фіоритура – справдешня нісенітниця. Та це ще не все. Буває, пащекуючи, Сліпий Кіт взагалі переходить на волапюк або починає гугнявити на собачий лад. Іноді цей самозаглиблений его-пуп вдається до травестування, або в екстазі відмінює дієслова й іменники, прагнучи довести до філологічної досконалості кожне слово. Але всі його вихиляси – аж ніяк не ознака геніальності. Насправді базіка просто вдає дурня.

Ми сидимо за остиглою вечерею, задумано вдивляючись одне в одного. Смеркову кімнату просякає тиша. Її порушує лише цокотіння дзиґарів на кухні. Видко, як у розчахнутому вікні тріпотять вишневі віти. Зрештою прохолодне повітря сповнюється дощовим пилом.

Дуй, вітре, дуй, поки не луснуть щоки,

Лий, дощу, як із цебра… —

навіюється мені.

Глава 8

МАЛИЙ ЮРАСЬ

Якось, в один зі своїх благословенних тверезих днів, Свирид Старший, не відаючи ні сном ні духом, що «міледі-смерть» вже розпростерла над ним свою гострувату косу, придбав породисте щеня і подарував його Малому Юрасеві на день народження.

– Оце так пес! – заяскріли захопленням жарко-золотаві очі восьмирічного онука.

Досі хлопчак грався з Раковою Шийкою – котенятком, від якого він перейняв собі незалежний характер. Наразі ж у нього з'явилося цуценя! Водночас малюк став володарем безкорисливого та відданого чотирилапого приятеля, що розумів майже все. Вівчарка мала велику морду, мигдалюваті очі, рухливий ніс і міцний прикус зубів. Чутливі вуха стирчали, а не спадали лопухами.

Надворі стояло живодайне літо, й обоє дитинчат (собаче і людське) з ранку до смерку пустували на вільному просторі, перекидалися в мураві. Бувало, щеня, висолопивши заслиненого язика, ловило на льоту гумове кільце, що його Малий Юрась видобув із дідової комори. Або вони разом, на рівних, перетягували товсту мотузку. Чи підгилювали м'яча. Перестрибуючи рівчаки, ховалися всередині зарослого ожинником виярку. А чи бавилися в «спіймай-дожени».

Найбільше їм подобалося брьохатися в неглибокому затоні. Шубовстати з розмаху в цьоплу воду, форкаючи та пирхаючи, як лошата, а затим млосно виніжуватися на розгрузлому березі. Буває, пес стріпнеться, вихлюпне на свого приятеля стрімкий каскад райдужних бризок – і враз зробиться сухим, тоді як Малий Юрась – вологим. Тоді скрізь розносилося собаче пирхання, безтурботний хлоп'ячий регіт, весела вовтузня та шурхіт розтривожених качок.

Правду кажуть, що дітлахи не відають ні вчорашнього, ні завтрашнього. Усе в них відбувається лишень тут і зараз.

Рекс конче потребував цих ігор та забавок. Він, звісно, цінував, що хлопчак до нього добре ставився, і щодалі більше виявляв беззастережну відданість, пантруючи кожний рух свого хазяїна. Хлопчак неначе наділяв його психологічною силою. Пес прагнув йому сподобатися і в усьому брав з нього приклад, – звісно, на свій собачий розум.

На жаль, непросто складалася доля самого Малого Юрася. Батьки виявили до нього увагу лишень у пологовому будинку, коли син з'явився на світ. Бо надалі всі їхні думки зосередились на пиятиці й перманентних дріб'язкових сварах. Зрештою вони й зовсім розбіглися. Влаштували нові сім'ї, в яких не знайшлося навіть крихти місця для первістка.

Не відшукалося для Малого Юрася жодного, бодай невибагливого кутика ні в материнськім, ні в татковім серці. Батьки ніколи не схилялися над його дитячим ліжечком, начеб два могутніх неба, не підтикали з турботою постіль, не колисали. Єдиним, хто приголубив хлопчака, виховав як міг і по- справжньому любив, був його неперевершений дід. Він зчаста брав сирітку на рибалку, веслуючи в надувному човнику з жорстким каркасом.