Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Свиридко Молодший сидів почіпки, дивився повз неї, коротко змигував та плямкав ще зеленим помідором.

– Хто як дбає, так і має, – казала стара. – Перш ніж пурхати метеликом, поплазуй гусінню . Влаштуйся на роботу хоч ратаєм, хоч теслею, хоч сажотрусом, або шевцем, кравцем, годинникарем, лимарем, сницарем, чи хоч би й міхоношею. Йди до газовні, склярні, гончарні, аби не до ґуральні. Професій довкруж – сила-силенна.

– Не хочу до гончарні! – невіглас ображено кліпнув вирлоокими очима, – бо там примусять м'яцкати сиру гли-ину!

– Не дай душі байдикувати!

І в ступі воду не товчи.

Душа повинна працювати

І на світанку, і вночі,

– не здавалася баба Мокрина. Немовби на бабину підтримку, її пес, задерши бубликом хвоста, пискляво вивів у тон своїй годувальниці: «Цяв-цяв!». Сірко завше ладен з нею погодитися, аби отримати курячі ніжки чи свинячі вушка з кривавою кишкою.

Свиридкові Молодшому все байдуже! Не кликав він на поміч розум чи хоча б здоровий глузд, не зважав ні на приклад братів-близнюків Фірса й Фрола, ні самого батька. Гадав, мабуть, що народився у льолі. Тож уперто гайнував час, ведучи мляве, бездіяльне та пласке життя, все глибше торуючи «в нікуди» свій окаянний, самограйно-шмурдячний шлях.

Оселившись у занедбаній присадкуватій глинобитній халупі з рудою од моху стріхою, він ціхо байдикував собі, анітрохи не переймаючись через надміру спартанські умови буття і задовольняючи лишень бонвіванські потреби. Тож зрештою хуторянам стало ясно, що він не збирається ані ремонтувати хату, ані проводити електрику й газ, ані шукати собі десь холодильник, телевізор чи пилосмок.

Цей лобуряка обрав стан повного опрощення, за визначенням Льва Толстого, та, на жаль, у найгіршому сенсі цього слова. Зрідка, як зоологічний дикун, він варив собі якесь каламутне їдло прямо на камінні в перехнябленій коморі за хатою. Або смажив щось протухле на лозинках. І нужду свою справляв у тій самісінькій коморі, щоправда, у протилежному куті. Сягнувши соціального споду, цей скурвий син спускався ще нижче й нижче, на саме днище.

Ось я й замислилась: а чи людське життя він проживає? Де його, притаманні сапієнсам, працелюбність, цілеспрямованість, самовіддача й інші риси? У чому сенс цього людиноподібного існування, якщо він з такою впертістю живе за законами найпростіших одноклітинних істот? Якщо не послуговується й малою дещицею потенційних можливостей, закладених у людську сутність?

Дев'яносто вісім років прожив англієць Бертран Рассел. Свою автобіографію він супроводив короткою нотаткою «Заради чого жив», де написав: « Три пристрасті, прості й нездоланні, володіли мною упродовж життя: жага любові, прагнення до пізнання і співчуття до людей. Любов і наука, наскільки вони взагалі досяжні, вабили мене до небес, а жалість до людей повертала на Землю. Я намагався, як міг, обеззброїти зло. Ось це і було моє життя. Якби мені запропонували почати заново, я прожив би його саме так» .

Як на мене, людина не може мати вищої мети, ніж виростити з зернятка власного життя – повноцінний і самодостатній «сам-100 колос». Тому я не переймаюся ані найменшим співчуттям до Свиридка Молодшого. Мабуть, не дано мені зрозуміти, яка така всесвітня ледачість заважає молодому парубкові озброїтися лопатою, щоб скопати клапоть-другий землі та вкинути до неї навесні по жмені насіння з тим, щоб восени зібрати врожай і заготовити на сувору зиму свої, виплекані власною працею, щедрі плоди. Землі довкруж вистачає – скільки хочеш, стільки й засівай.

– Краще: темними ночима,

З лантухами за плечима,

По сусідських по садах

Сором подолавши й страх

Як мерзенний злодій-тать

Зачаївшись, пробіжать,

– бурлескно перериває мої збентежені роздуми новоявлений оллам – Сліпий Кіт.

Мало хто з людей здатен створити поетичний образ і скласти віршовані рядки, але щоб кіт… – замислено всміхаюсь я.

– Або можна, наприклад, злодійкувато прикрившись нічною темрявою, поцупити барило з даху сусідської лазні. Перекотити це деренчливе залізяччя в сусіднє село і здати на брухт, – не вгамовується Сліпий Кіт. – А якщо отриманих грошей на пиятику не вистачатиме, то завше можна, тиняючись Помідорівкою, стукати до кожної хати поспіль і, чухмарячи від вошви брудне пасмо, набундючено гугнявити:

– Їй-бо, сьогодні пів рочку, як рідного батеньки нема-ає.

Дивно, однак саме такими дошкульно-жалібними «побрехеньками» можна виторгувати чимало преференцій. Завше знайдуться ті, що згадають Свирида Старшого добрим словом, сопучи одріжуть кусник хліба зі шматком сала, ще й наточать шахраюватому «гомо-печеріусу» чарчину. І собі за компанію розіллють горівочку по гранчаках, та перехилять, не закусюючи, за упокій душі грішної. Бо ж привід який!