Леся Туровська - Під сузір'ям Рекса. Психологічний роман

Двигтить земля і, бабо Секлето, з-за сусідської хвіртки на мене викочується-висувається-вивалюється… п'яна мала-купа павучого сплетіння напружених людських тіл. Спітніла юрба репетує, матюкається й розлючено зойкає.

Винуватець цієї галасливої веремії – Ярема, зять моїх сусідів-односельців Кошлатого Натала й Чорноротої Наталихи. Прибулець з Хмельницького краю, вельми далекого від тутешнього Полісся, років десять тому Ярема волею долі опинився в Помідорівці. Влаштувався на лісопильню. Парубкові одразу ж сподобалася ладна й працьовита Калина, Наталова дочка, яка працювала в райцентрі на хлібозаводі. Згодом закохані побралися. В них народилися дві доньки, Фросинка й Густуся.

На цей час дівчукам виповнилося одній вісім, іншій сім років. Вони завше трималися разом, неначе пухнасті каченята. Були по-дитинному щиросердні, мали ластовиння на щоках і часто-густо допікали дорослих кумедними запитаннями.

Наразі дівчуки боязко туляться до паркану, не помічаючи пекучої кропиви. Обидві стискають у руках кольорові лепорелло. Вони дуже нагадують мені малих сестер, графинь Кароліну та Евеліну Жевуських, якщо відмотати час на півтора століття назад. Обидві вирячили оченята, нашорошили вушка і стежать за тим, як дідусь, бабця і двоє дядьків сплелися в забіякуватий клубок та чубляться з їхнім татком.

Зненацька небо темнішає. Верховіття з глухим шепотінням погойдує легіт. Десь вгорі тривожно крюкає зграйка кроншнепів. Зривається стрімкий шквальний вітер. Одразу ж за ним на землю обвалюється моторошна злива. По моїй голові і плечах хльостко періщать льодяні намистини граду.

Та мої войовничі сусіди начеб не помічають, що на них полилася вода й одежа зволожніла до рубчика.

– Зажди, негіднику, ось я скручу тебе в рурку! – бикує Кошлатий Натал, хуторський жмикрут, навалюючись округлим, як барило, черевом на свого худорлявого зятя. Його огруддя здіймається, начеб ковальські міхи. З коміра полотняної сорочки вивалюється олов'яний хрест на плетеній мотузці. Поверх сорочки стовбурчиться короткий кептар. А лице з повним волом скидається на велетенську земну кулю, розкреслену паралелями й меридіанами зморшок. Розпаленілий нападник нещадно репіжить свого невгодного родича й конвульсивно стискає ревматичні пальці на його горлянці.

– Розчави мерзотника, розчави! – в'ється дзиґою поруч свого чоловіка, Кошлатого Натала, Чорнорота Наталиха. Колись вона була стрункою павою, та згодом розпливлася, як тріснута діжа. Завжди скуйовджена, у засмальцьованій фартушині та хустці, з-під якої випинається кучма волосся, ще й з ослячою ямочкою на підборідді. Завершує цей образ ще й її надмірна скнарість і вкрай зіпсутий характер.

– Січи його, батьку! – розчепірюють руки й мигтять кулаками двоє пикатих мугиряків, Яремині шуряки Іпат й Антось. Обидва клаповухі, карячконогі, огрядні, з ведмежою грацією, плескатими носами та щелепами як в автобуса. Ще й однаково стрижені під гребінець. Ноги чотирма дубами вростають в землю. А шиї – хоч обіддя гни. « Два дебіли – дурна сила », – інакше не зримуєш.

І ось я опиняюся поміж оцих хуторянських телепнів з багряними, у синіх прожилках, щоками, і намагаюся розчовпати: скільки важить ворожнеча? Що спричинило таку гучну чвару? Необачно вжите слово? Дратівна горбинка носа? Недоречна родимка на шиї? Чи тюбик зубної пасти, згорнутий «равликом»?

Так чи інакше, а мене обурює цей безсоромний зерг-раш. Тож я жбурляю свої важкі торби у змоклі від зливи хащі й гнучкою мангустою наскакую на Кошлатого Натала. Силоміць хапаю напасника за чуприну, розвертаю до себе його обрезкле лице, що майже втратило людську подобу, і промовляю, цілячись губами чомусь не у вухо, а в налиті кров'ю волові очі:

– Схаменіться, якщо не зовсім знавісніли! Припиніть негайно, інакше – Тюрма! В'язниця!! Буцегарня!!! Божевільня!!!!

Мабуть, з переляку я згадала й використала весь синонімічний ряд споріднених понять.

Хвала Віцилопочтлі, цей метод спрацьовує. Отже, Кошлатий Натал таки страхається тюрми, хоч і завзято насаджує в'язничний режим у себе вдома. Збентежений моїм втручанням, він послаблює свою залізну хватку. Зменшує тиск рівно настільки, що я встигаю глибоко завести руки і, начеб дозрілу городину, висмикнути горопашного, майже удавленого Ярему з-під циклопічного підчерев'я його опасистого тестя.

Не даючи сімейці Адамсів фори отямитись, я чіпко хапаю Ярему за плече і, не претендуючи на те, щоб видати наше задкування за вирівнювання лінії фронту, тягну бідолаху до Пряникового Будинку, своєї недоторканної приватної господи.